Наталія Гриняєва - Звичайні незвичайні історії

Навесні в заячій родині знайшлися зайченята. Ціла дюжина веселих, активних, сіреньких пухнастиків. Гомінкою юрбою бігали вони лісовою галявиною, шукаючи собі смаколики…

І лишень найменше зайченятко, на прізвисько Тимко, майже не відходило від мами.

Тимко був слухняним, але дуже непосидючим і допитливим. Він часто потрапляв у чудернацькі історії і тому повсякчас потребував маминої підтримки…

Якось рано – вранці вибіг Тимчик на лісову галявину. В небі вже весело сяяло сонечко… Усі квіточки попіднімали до нього свої голівки, купаючись у теплих сонячних променях.

Випадково Тимко зачепив кущик дзвоників. Один дзвіночок захитався і…

– Бр-р-р!.. – Тимкові прямо на мордочку з квітки пролилася вода…

– За що? – з образою гукнув зайчик до квітки.

– Заспокойся, синку. То так дзвіночок з тобою привітався і допоміг тобі швидше прокинутися…, – тихо промовила мама, лагідно витираючи мокрий носик сина.

Опівдні сонечко добряче припікало, тож Тимко, ховаючись від спеки заліз під кущик та там і задрімав. Аж раптом хтось торкнувся його носика…

Він поволі розплющив свої сонні оченята і побачив, що в нього на носі сидить якесь велетенське червоне у чорну цятку створіння…

– Рятуйте!.. – заволав малий і стрімголов побіг до мами.

– Ма-ма!.. Та-ам…!.. – запинаючись, намагався пояснити зайчик, показуючи лапкою на кущик.

– Заспокойся, синку, то Сонечко, – лагідно промовила мама, махаючи на прощання відлітаючій комасі…

Тимко подивився на небо. Звідти йому весело всміхалось сонечко.

– Мамо, але ж воно не червоне у цяточку…

– Матусю, а давай-но пограємо у схованки, – якось попросив маму Тимко.

– Добре, біжи ховайся, – сказала мама і заплющила очі.

Тимко мерщій підбіг до великого дерева, присів і щільно-щільно закрив собі очі лапками…

– Раз, два, три, чотири, п’ять… я іду тебе шукать, – промовила мама і розплющила очі.

– Синку, але чому ти не сховався?… Я ж тебе бачу… – здивовано запитала вона.

– А я тебе – ні!.. – задоволено вигукнуло зайченя.

Мама засміялась і лагідно погладила синочка по голівці…

Іноді мама водила Тимка на узлісся, щоб познайомити його з навколишнім світом.

В селі, яке розташувалось біля лісу, жили люди та різні чудернацькі птахи й тварини…

Мама терпляче розповідала синочку про той світ і вчила бути уважним, щоб раптом не потрапити в халепу…

Одного разу, коли вони вибігли з лісу, за селом паслась руда корова, а луками стелився густий туман…

Тимко здивовано подивився на ту корову і пошепки запитав:

– Мамо, а навіщо корова порозливала своє молоко?…

– Синку, зачекай хвилинку. Зараз сонечко зійде й молочко те прибере…

Так воно й сталося: з того молока на небо випливло яскраве сонце і туман враз зник.

Мама звеліла синочку сховатись під кущик, бо саме в той час до корови з відром йшла молода жінка.

Вона усміхалась сонечку та тихо співала: «Туман яром, туман долиною…»

Ранесенько, поки зайченятко ще спало, мама принесла з сільського городу декілька морквин та, щоб своїх малих повеселити, «посадила» їх у пісочок біля нірки.

Хоч і спросоння, але Тимко одразу побачив листя тієї моркви. Він здивовано звернувся до мами, простягаючи до них свої лапки:

– Мамо, поглянь: у нас виросла мор-«Ква!» – рявкнуло жабеня, що сиділо поруч…

Зайченя з переляку аж підскочило і вмить сховалось під сусіднім кущем… А мама й жабка ще довго сміялися…

Якось біг собі Тимко понад лісовим озером. Біг собі біг та раптом зупинився… Йому аж дух перехопило – таку красу побачив!..

Перед ним на тоненькій ніжці стояла біла пухнаста куля…

– Яка краса! – захоплено вигукнув Тимко і простягнув до кульки лапку, – я подарую тебе своїй мамі!

Та тільки-но він зібрався зірвати квітку, як налетів вітер і, зірвавши з рослини білий пух, поніс його над травою. Тимко, увесь обліплений тим пухом, побіг слідом, намагаючись його зупинити…

А оголена кульбабка заплакала: «Ой, коси-коси ви мої…».

Сидів якось Тимко без діла на лісовій стежці. Та раптом щось його штовхнуло в бік. Він аж підскочив від несподіванки і здивовано почав озиратись навколо.