Г’ю Лофтінґ - Історія лікаря Дуліттла, його незвичайного життя на батьківщині і надзвичайних пригод в чужих країнах

© Ю. В. Лисенко, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Колись давно-давно, багато років тому, коли наші дідусі й бабусі були ще маленькими дітьми, жив собі один лікар; звався він Дуліттл, Джон Дуліттл, і був доктором медицини, а це значить, що був він справді гарним лікарем і дуже багато знав.

Мешкав він у невеличкому містечку, яке називалося Паддлбі-на-Болоті. Усі жителі містечка, і старі, і молоді, добре знали його. Тож коли він проходив вулицею у своєму високому циліндрі, усі казали: «Он іде наш Лікар! Ото розумний чоловік!» А собаки і діти збігалися звідусіль і йшли за ним слідом; і навіть ворони, які оселилися на церковній дзвіниці, починали каркати й кивати головами.

Будинок, у якому він проживав на самому краю містечка, був досить-таки маленьким; зате його сад був дуже великим, там була і простора галявинка, і кам’яні лавки, і плакучі верби, що похилилися додолу. Його сестра, Сара Дуліттл, дбала задля нього про порядок у домі, але за садом Лікар доглядав сам.

Він надзвичайно любив звірів і тримав багато різних домашніх улюбленців. Окрім золотої рибки в ставку у глибині саду, мав він кроликів у коморі, білих мишей в своєму піаніно, білочку в шафі для білизни і їжака в підвалі. У нього також була корова із телятком, і старий кульгавий коняка, що мав аж двадцять п’ять років, і курчата, і голуби, і двоє ягнят, і багато інших тварин. Але найбільшими його улюбленцями були качка Чап-Чап, пес Джип, підсвинок Чав-Чав, папужиха Полінезія і пугач Пу-Гу.

Його сестра частенько бурчала з приводу отих усіх звірів і казала, що через них дім став незатишним. А одного дня якась стара пані, що прийшла на прийом до лікаря з ревматизмом, всілася на їжака, який саме дрімав на дивані, і після цього більше ніколи у Дуліттла вже не з’являлася, а натомість щосуботи їздила до іншого лікаря в Оксенторп, сусіднє містечко за десять миль.

Невеличке містечко, яке називалося Паддлбі-на-Болоті.

І вона більше ніколи у Дуліттла не з’являлася.

І тоді його сестра, Сара Дуліттл, прийшла до нього й сказала:

– Джоне, як ти можеш очікувати, щоб хворі приходили до тебе на прийом, якщо ти тримаєш у домі усю цю звіринý? Чи ж у пристойного лікаря може бути в передпокої повно їжаків і мишей! Це вже четвертий пацієнт, якого вижили ці тварини. Сквайри Дженкінс і Персон казали, що й близько більше не підійдуть до твого дому – хоч якими б хворими вони були. І ми кожного дня стаємо дедалі біднішими. Якщо ти й далі так продовжуватимеш, ніхто з поважних людей не захоче мати тебе за свого лікаря.

– А я люблю тварин більше, аніж «поважних людей», – відповів Лікар.

– Ти якийсь дивний, – кинула сестра і вийшла з кімнати.

Час минав, і в Лікаря ставало все більше й більше тварин; а людей, які приходили до нього на прийом, усе менше й менше. Аж поки не залишилося нікого, окрім чоловіка на прізвисько Котяче М’ясо, якому не заважали ніякі звірі. Але Котяче М’ясо не був занадто багатим і хворів тільки раз на рік – на Різдво, коли він зазвичай давав Лікареві шестипенсову монетку за пляшечку з мікстурою.

Шести пенсів на рік було явно замало, аби прожити, – навіть у ті давні-давні часи; і якби в Лікаря не було трохи грошей, які він накопичив у своїй скарбничці, то невідомо, що б із ними трапилося.

Проте він і далі знаходив нових улюбленців, а прогодувати їх коштувало чимало, тому грошей, які він заощадив, ставало менше й менше.

Тоді він продав своє піаніно, а мишей переселив у шухляду бюро. Проте гроші, які він за нього виручив, також почали танути, довелося продати й коричневий костюм, який одягав по неділях, та злидні й далі ставали все гіршими й гіршими.