Г’ю Лофтінґ - Історія лікаря Дуліттла, його незвичайного життя на батьківщині і надзвичайних пригод в чужих країнах

І так через кілька років кожне живе створіння на милі й милі навкруги вже знало про Джона Дуліттла, Доктора Медицини. А птахи, які відлітали у вирій на зиму, розповідали тваринам у чужих країнах про чудового лікаря з Паддлбі-на-Болоті, який розуміє їхню мову і допомагає їм у біді. Таким чином він став знаменитим серед тварин по всьому світу – звірі навіть краще знали його, ніж раніше люди в Західному Краї. І він був щасливий і дуже й дуже задоволений своїм життям.

Одного разу пополудні, коли Лікар був зайнятий тим, що робив записи у своїй книзі, Полінезія сиділа на підвіконні – а вона практично завжди там сиділа – і дивилася, як листя в саду шелестить на вітрі. Раптом вона голосно засміялася.

– Що таке, Полінезіє? – спитав Лікар, відриваючи погляд від книжки.

– Я просто думала, – відповіла папуга й знову стала дивитися на листя.

– Що ти думала?

– Я думала про людей, – сказала Полінезія. – Мені від них стає зле. Вони гадають, що вони такі розчудесні. Світ існує вже тисячі років, правда ж? І єдина річ у мові тварин, яку люди навчилися розуміти, це що коли собака махає хвостом, то це значить «Я задоволений!» Це ж просто смішно, чи не так? Ви взагалі перша людина, яка розмовляє, як ми. О, інколи люди жахливо мене дратують, який вигляд вони напускають, говорячи про «німих тварин». Німих! Нічого собі! Колись я знала папугу-ару, яка могла сказати «Доброго ранку!» сімома різними способами, жодного разу не відкривши рота. Вона могла розмовляти усіма мовами, включно й грецькою. Її купив старий професор із сивою бородою. Але вона у нього не залишилася. Вона сказала, що стариган погано говорить по-грецьки, і просто не могла терпіти, як професор неправильно викладає мову. Я часто собі думаю, як далі склалася її доля. Цей птах так добре знав географію, як люди не знатимуть її ніколи. Люди… Чорт забирай! Я гадаю, якби люди навчилися літати – як будь-який звичайний горобець, то розмовам про це не було б кінця!

– Ти мудра стара птиця, – промовив Лікар. – А скільки, власне, тобі років? Я знаю, що папуги й слони часом живуть вельми, вельми довго.

– Я не можу із впевненістю сказати про свій вік, – відповіла Полінезія. – Це або сто вісімдесят три або сто вісімдесят два. Проте я пам’ятаю, що коли я вперше прибула сюди з Африки, то король Чарльз усе ще ховався на дубі – бо я сама його бачила. Він виглядав переляканим на смерть [1] Після поразки в битві 1651 року король Чарльз ІІ заховався на дубі (прим. перекладача). .

І невдовзі Лікар знову почав заробляти гарні гроші; і його сестра Сара купила собі нове вбрання й була щасливою.

Деякі тварини, які потрапляли до нього на прийом, були такими хворими, що змушені були залишатися в домі Лікаря аж на тиждень. А коли їм ставало краще, вони любили сидіти на стільцях посеред галявини.

І частенько навіть після одужання вони не хотіли йти – їм надзвичайно подобався Лікар і його оселя. А в нього ніколи не ставало духу, щоб відмовити їм, як вони запитували, чи не можна їм залишитися в нього. Таким чином, у Джона Дуліттла ставало дедалі більше й більше домашніх улюбленців.

Одного разу ввечері, коли він сидів на мурі, що оточував його сад, палячи люльку, мимо проходив італійський мандрівний музика з катеринкою і з мавпою на повідку. Лікар відразу ж помітив, що нашийник у мавпи був занадто затягнутий, а сама мавпа була брудною й нещасною. Тож він відібрав мавпочку в італійця, а йому дав шилінг і звелів забиратися геть. Катеринщик страшенно розлютився й заявив, що не хоче віддавати мавпу. Проте Лікар пригрозив йому, що якщо він негайно не зникне, то заробить по носу. Джон Дуліттл був дужим чоловіком, хоча й не вельми високим. Отож італієць пішов собі геть, сиплючи всілякими грубими словами, а мавпа, точніше молодий мавпун залишився із Лікарем Дуліттлом і знайшов собі в нього гарний дім. Інші тварини в будинку назвали його Чі-Чі – а це звичайне слово у мавпячій мові, яке означає «імбир».

Вони любили сидіти на стільцях посеред галявини.

А іншого разу, коли до Паддлбі приїхав цирк, крокодил, який мучився від страшного зубного болю, утік уночі з клітки й приповз до Лікаревого саду. Дуліттл поговорив із ним по-крокодильськи, завів до будинку й полікував зуба. Та коли крокодил побачив, яка це затишна оселя – з усіма цими різними місцями для різних видів тварин, – то теж забажав жити з Лікарем. Він запитав, чи не можна йому спати з рибами у ставку в глибині саду, якщо він пообіцяє не їсти риб. Коли люди з цирку прийшли, щоб забрати його назад, він зробився таким диким і хижим, що вони злякалися й повтікали. Проте з усіма в домі крокодил завжди був ласкавий, як кошеня.