Г’ю Лофтінґ - Історія лікаря Дуліттла, його незвичайного життя на батьківщині і надзвичайних пригод в чужих країнах

Та зима була страшенно холодна. І одного вечора в грудні, коли усі вони сиділи в теплі навколо багаття на кухні і Лікар читав їм уголос із книжки, яку сам написав тваринною мовою, пугач Пу-Гу раптом промовив:

– Цить! Що це за шум надворі?

Усі прислухалися і справді почули, як хтось біжить. Потім двері розчахнулися і мавпун Чі-Чі влетів усередину, весь задиханий.

– Лікарю! – закричав він. – Я щойно отримав звістку від двоюрідного брата з Африки. Там серед мавп жахлива епідемія. Вони всі заражаються – і помирають сотнями. Вони чули про вас і просять приїхати до Африки й зупинити хворобу.

– А хто приніс звістку? – запитав Лікар, знімаючи окуляри й відкладаючи книжку.

– Ластівка, – відповів Чі-Чі. – Вона надворі, сидить на бочці для дощової води.

– Давай її сюди, до вогню, – сказав Лікар. – Вона, мабуть, помирає з холоду. Усі ластівки полетіли на південь ще шість тижнів тому!

Отож ластівку запустили всередину, вона й справді вся зіщулилася й тремтіла. І хоча їй спочатку було трошки страшно, вона швидко відігрілася, всілася на краєчок камінної полички і почала розповідати.

А коли закінчила, Лікар промовив:

– Я б із задоволенням поїхав до Африки – особливо, коли тут така жахлива погода. Проте боюся, що в нас замало грошей, аби купити квитки. Принеси-но мені скарбничку, Чі-Чі.

Тож мавпун видерся нагору й дістав її з верхньої полиці шафи.

Та в ній не було нічого – жоднісінького пені!

– Я був переконаний, що тут ще залишався двопенсовик, – пробурмотів Лікар.

– Він і був, – сказав пугач. – Але ви витратили його на торохтілку для барсучиного немовляти, коли в нього різалися зуби.

– Справді? – здивувався Лікар, – Оце так-так! Скільки мороки з цими грішми, хто б вам сказав! Ну, нічого. Можливо, якщо я спущуся на морський берег, то зможу позичити якийсь човен, який відвезе нас до Африки. Я колись знавав одного моряка, який приніс до мене свою дитину із кором. Може, він дасть нам своє судно – дитина ж одужала.

– Я був переконаний, що тут ще залишався двопенсовик.

Тож наступного дня рано-вранці Лікар пішов на узбережжя. А коли повернувся, повідомив тваринам, що все гаразд – моряк погодився позичити їм свій кораблик.

Тоді крокодил, і мавпа, і папуга дуже зраділи й почали співати, адже тепер вони повернуться до Африки, свого справжнього дому. А Лікар сказав:

– Я зможу взяти з собою тільки вас трьох, а також собаку Джипа, качку Чап-Чап, підсвинка Чав-Чава і пугача Пу-Гу. Решта звірят, такі, як мишки-соні, кажани чи водяні щури, повинні будуть піти назад і жити в полях, де вони народилися, аж доки ми не повернемося. Та оскільки більшість із них узимку сплять, то вони, мабуть, не образяться, а крім того, вони почуватимуть себе зле, якщо поїдуть в Африку.

Отже, папуга, яка раніше бувала в тривалих морських подорожах, почала розповідати Лікареві, яку безліч речей йому потрібно узяти з собою на корабель.

– Треба мати вдосталь твердих хлібців для моряків, – сказала вона, – їх ще називають галетами. Треба також мати яловичину в консервних банках, і якір.

– Я сподіваюся, у корабля буде свій власний якір, – зауважив Лікар.

– Ну, так, але треба перевірити, – відказала Полінезія. – Бо це вкрай важливо. Адже ви не зможете зупинитися, якщо не буде якоря. І ще необхідний дзвін.

– А це ж для чого? – поцікавився Лікар.

– Це щоб дзвоном вказувати час, – пояснила папуга. – Ти б’єш у нього кожні пів години й тоді ти знаєш, котра година. І ще треба взяти якомога більше канатів і мотузок – під час подорожей вони завжди знадобляться.

А потім вони стали міркувати, де б їм роздобути грошей, аби придбати всі речі, які їм були потрібні.

– Ох, чорт забирай! Знову гроші, – вигукував Лікар. – Господи! Як я радітиму, діставшись Африки, де нам узагалі не потрібні будуть гроші! Я піду попрошу бакалійника, щоб він зачекав з оплатою, аж доки ми не повернемося. Ні, я пошлю туди моряка, нехай він попросить.

Тож моряк пішов до бакалійника. А повернувся з усіма речами, які вони хотіли.

А тоді решта тварин спакували свої пожитки й пішли з дому, а вони перекрили воду, щоб вона не замерзла в трубах, зачинили віконниці й замкнули будинок, а ключі віддали старому коневі, який мешкав на стайні. І коли пересвідчилися, що на горищі є достатньо сіна, аби кінь перебув зиму, то перенесли весь свій багаж униз на узбережжя і піднялися на корабель.