Г’ю Лофтінґ - Історія лікаря Дуліттла, його незвичайного життя на батьківщині і надзвичайних пригод в чужих країнах

– І що ж це значить? – поцікавився Лікар.

– Це значить: «Ти що, не бачиш, що дощ уже припинився?» – пояснила Полінезія. – Він ставить вам запитання. Собаки майже завжди використовують носа для запитань.

Через певний час за допомогою папуги Лікар вивчив мову тварин так добре, що уже й сам міг із ними розмовляти і розумів усе, що вони говорять. І тоді він остаточно облишив роботу людського лікаря.

Як тільки Котяче М’ясо повідомив усіх, що Джон Дуліттл починає лікувати звірят, літні дами стали приносити до нього своїх любимчиків мопсів і пуделів, які об’їлися тістечками; а фермери долали багато миль для того, щоб він подивився хворих корів і овець.

Одного дня до нього привели коня-плугатаря, й бідолаха страшенно зрадів, коли натрапив на людину, яка могла розмовляти кінською мовою.

– Знаєте, Лікарю, – пожалівся кінь, – цей пристаркуватий ветеринар, отам за горою, він узагалі нічого не тямить. Він лікує мене оце вже шостий тиждень – від болю в колінах. А мені потрібні окуляри. Я сліпну на одне око. З якої це причини коням не можна носити окуляри так само, як людям? Але цей йолоп жодного разу не подивився мені очі. Він весь час давав мені величезні таблетки. Я намагався пояснити йому, але він не міг второпати жодного слова по-конячому. Мені страшенно потрібні окуляри.

– Звісно, звісно, – пообіцяв Лікар. – Я негайно підберу тобі щось.

– Я хотів би такі, як у вас, – попросив кінь, – тільки зелені. Вони захищатимуть мої очі від сонця, коли я оратиму п’ятдесятиакрове поле.

– Не сумнівайся, – запевнив Дуліттл. – Будуть тобі зелені окуляри.

– Знаєте, проблема в тому, сер, – сказав кінь-плугатар, коли Лікар відчинив вхідні двері, щоб випустити його, – проблема в тому, що будь-хто вважає, що він може лікувати тварин – тільки тому, що тварини не жаліються. А насправді необхідно бути набагато розумнішим чоловіком, щоб стати гарним тваринячим лікарем, ніж для того, щоб бути гарним людським лікарем. Синок мого фермера гадає, що він знає все про коней. Хотів би я, щоб ви на нього поглянули – його обличчя таке зажиріле, що, здається, наче в нього немає очей, а мізків у нього стільки ж, як у мокриці. Він хотів поставити мені гірчичники на минулому тижні.

– І куди він їх тобі поставив? – запитав Лікар.

– Та нікуди не поставив, принаймні не на мене, – форкнув кінь. – Він тільки намагався. Але я хвицьнув його так, що він полетів у ставок до качок.

– Ого! – здивувався Лікар.

– Я досить спокійна істота, як правило, – зауважив кінь. – Я дуже терплячий із людьми – не здіймаю багато шуму. Але це було справді прикро, коли цей коновал давав мені неправильні ліки. А коли цей червонопикий телепень почав робити з мене дурня, я просто не зміг більше терпіти.

– А ти сильно вдарив хлопця? – поцікавився Лікар.

– Та ні, – заспокоїв його кінь. – Я хвицьнув його в безпечне місце. Тепер за ним доглядає ветеринар. Так коли будуть готові мої окуляри?

– Я тобі їх передам на наступному тижні, – сказав Лікар. – Зазирни сюди у вівторок. Бувай здоров!

А потім Джон Дуліттл замовив пару гарних великих зелених окулярів, і кінь-плугатар більше не ходив підсліпуватим на одне око й міг бачити так само добре, як і раніше.

Він міг бачити так само добре, як і раніше.

І скоро це вже стало звичною картиною – бачити фермерських тварин, які носять окуляри, по всій окрузі навколо Паддлбі, а що таке сліпий кінь, усі взагалі забули.

І так було з усіма іншими тваринами, яких приводили до Джона Дуліттла. Щойно вони з’ясовували, що він уміє говорити їхньою мовою, то розповідали йому, де в них болить і як вони себе почувають, і, звичайно ж, Лікареві було легко їх виліковувати.

А потім усі ці тварини поверталися додому й розказували своїм братам і друзям, що живе такий лікар у маленькому будиночку з великим садом, який справді є лікарем. І нехай хоч коли якесь створіння занедужало – не тільки коні, і корови, і собаки, – але й маленькі мешканці полів, такі, як миші-крихітки й водяні щури, борсуки й кажани, усі вони відразу ж приходили до його дому на краю міста, так що його великий сад майже завжди був повний тварин, які намагалися потрапити до нього на огляд.

Їх приходило так багато, що довелося робити спеціальні двері для різних тварин. Він написав «КОНІ» на фасадних дверях, «КОРОВИ» на бічних і «ВІВЦІ» на дверях чорного ходу. Кожен різновид мав окремий вхід – навіть для мишей був зроблений маленький тунель, який вів у підвал, де вони терпляче чекали цілими рядами, доки Лікар спуститься, щоб їх оглянути.