Г’ю Лофтінґ - Подорожі Лікаря Дуліттлa. На острові

ISBN 978-966-03-5461-6

ISBN 978-966-03-9297-7

© Ю. В. Лисенко, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Того ж тижня ми розпочали підготовку до експедиції.

Джо, ловець мушель, перегнав «Кроншнеп» далі вниз по річці і пришвартував його до стіни набережної, так щоб зручніше було його завантажувати. Цілі три дні підряд ми зносили продукти до нашого нового прекрасного корабля й там їх складали.

Мене здивувало, яким містким і великим він був усередині. Тут було три маленькі каюти, хол (або їдальня), а під усім цим знаходилося велике сховище, яке називалося трюм, де трималася їжа, запасні вітрила та інші речі.

Гадаю, Джо встиг розповісти вже всім у місті про нашу майбутню подорож, бо на набережній постійно стояла юрба і споглядала за тим, як ми зносимо речі до корабля і піднімаємо їх на борт. І зрозуміло, що рано чи пізно сюди мав навідатися й старий Меттью Маґґ.

– Святий Боже, Томмі, – сказав він, побачивши мене, як я несу якісь торби з борошном, – оце так гарний кораблик! І куди це Лікар збирається мандрувати цього разу?

– Ми пливемо на Мавпопавучий острів, – повідомив я з гордістю.

– А Лікар тільки тебе одного бере із собою в подорож?

– Ну, він казав, що хоче взяти ще одну людину, – відповів я, – але поки що ще не вирішив кого.

Меттью прокашлявся, потім скосив погляд на стрункі щогли «Кроншнепа».

– Знаєш, Томмі, – сказав він, – якби ж то не мій ревматизм, а так я майже готовий їхати з Лікарем. Є щось таке у судні, яке стоїть під вітрилами і готове відплисти, що завжди змушувало мене відчути жагу пригод і мандрів. А що це ти тягнеш на борт у цих бляшанках?

– Це патока, – сказав я, – двадцять фунтів патоки.

– Боже мій, – зітхнув він і засмучено почвалав геть, – це тільки робить моє бажання податися з вами сильнішим, ніж будь-коли. Але ж мій ревматизм такий страшний, що я ледве…

Я далі вже не розчув, бо Меттью відійшов задалеко, усе ще щось бурмочучи, і зник у юрмі, що зібралася на причалі. Дзиґар на Церкві в Паддлбі відбив полудень, і я повернувся, почуваючись вельми заклопотаним і важливим, до виконання завдання з завантаження корабля.

Проте не минуло багато часу, як нагодився дехто інший і знову перервав мою роботу. Це був здоровенний, кремезний і дужий чолов’яга з рудою бородою і татуюваннями, що повністю вкривали його руки. Він витер свого рота тильною стороною долоні, двічі сплюнув на мур набережної і сказав:

– Хлопче, де шкіпер?

– Шкіпер! Кого ви маєте на увазі? – перепитав я.

– Капітана. Де капітан цієї посудини? – прохрипів він, показуючи на «Кроншнеп».

– А, ви питаєте про Лікаря, – сказав я. – Але його зараз тут немає.

У цей момент Лікар приїхав, а в руках його було повно записних книжок, сіток для метеликів, скляних контейнерів та іншого природознавчого спорядження. Великий чолов’яга підійшов до нього, з повагою торкаючись капелюха.

– Доброго ранку, Капітане, – привітався він. – Я чув що вам бракує робочих рук для подорожі. Мене звати Бен Бутчер, бувалий моряк.

– Дуже радий з вами познайомитися, – відповів Лікар. – Але боюся, що не зможу взяти ще кого-небудь у команду.

– Та ви що, Капітане, – оторопів бувалий моряк. – Ви ж не збираєтеся протистояти штормам у відкритому морі без жодної допомоги, якщо не брати до уваги цього нещасного парубійка, та ще й на такому великому судні!

Лікар запевнив його, що збирається, але чолов’яга нікуди не пішов. Він надокучав і сперечався. Він застеріг нас, що знавав чимало кораблів, які потонули через – недоукомплектування. Він дістав свій, як він його назвав, стирифікат – папір, у якому писалося, який він гарний моряк, і благав нас узяти його, якщо тільки нам дорогі наші життя.

Однак Лікар тримався вельми твердо – був увічливим, але рішучим, і врешті-решт чолов’яга засмучений забрався геть, кинувши, що напевне більше ніколи не побачить нас живими.

Претенденти усіляких сортів та різновидів забрали в нас чимало часу того ранку. Щойно Лікар спустився вниз, аби покласти в каюті свої записні книжки, як на сходнях з’явився наступний відвідувач. Це був чорношкірий чоловік незвичайного вигляду. Досі я бачив негрів тільки в цирках, де вони носили пір’я, і намиста з кісток, і всякі такі речі. Але цей був одягнутий у модний сюртук з величезною яскраво-червоною краваткою. На голові в нього був солом’яний капелюх із веселенькою стрічкою, а над усім цим він тримав здоровенну зелену парасолю. Він був стильним у всіх відношеннях, окрім ніг. Бо не носив ні черевиків, ні шкарпеток.