Г’ю Лофтінґ - Подорожі Лікаря Дуліттлa. На острові

– Ах, я так і думала, – сказала Полінезія. – Це чоловік – і великий. Залазьте сюди ви обидва й витягайте його. Судячи зі звуків, він має бути за цією бочкою. Божевілля якесь! Здається, ми взяли з собою половину Паддлбі. Усі думають, що ми якийсь дешевий пором за пів пенні. Яке нахабство! Витягайте його!

Тож Бампо і я запалили ліхтаря й видерлися вгору по ящиках. А там, за бочкою, можете бути певні, знайшли величезного бороданя, який міцно спав із виразом повної ситості на обличчі. Ми розбудили його.

– Ташотаке? – пробурчав він заспано. Це був Бен Бутчер, бувалий моряк.

З Полінезії, здавалося, сипалися іскри, як із розлюченого феєрверку.

– Це вже остання крапля, – прогарчала вона. – Це саме той тип, якого ми хотіли бачити найменше в світі. Якір мені в печінку, яке нахабство!

– Чи не була б благоприйнятною порада, – промовив Бампо, – поки цей негідник усе ще сонний, вдарити його по голові яким-небудь вагомим об’єктом і виштовхнути через ілюмінатор у море?

– Ні. Тоді ми потрапимо в халепу, – заперечила Полінезія. – Ми зараз не в Джолліджинкі, щоб ти знав. На превеликий жаль! А крім того, ніколи в світі не було такого великого ілюмінатора, щоб виштовхати цього здорованя. Тягніть його нагору до Лікаря.

Отже, ми відвели чоловіка до штурвала, де він з повагою торкнувся свого капелюха, вітаючи Лікаря.

– Ще один нелегальний пасажир, сер, – доповів Бампо розважливо.

Я вже боявся, що бідного Лікаря трафить шляк.

– Доброго ранку, Капітане, – прохрипів чолов’яга. – Бен Бутчер, бувалий моряк, до ваших послуг. Я знав, що вам знадоблюся, а тому дозволив собі самовільно пробратися на судно, незважаючи на докори сумління. Але я просто не зміг дивитися, як ви, нещасні суходольники, вирушаєте в таку подорож без жодного справжнього моряка, який би міг вам помогти. Ви б ніколи не повернулися додому живими, якби не трапився я. Ось погляньте лишень на свій головний парус – верхній кут зовсім не закріплений. Перший порив вітру, й усе ваше полотнище полетить за борт. Ну, тепер все гаразд, коли я тут. Дуже скоро у нас тут усе буде як на справжньому кораблі.

– Ні, не все гаразд, – відрізав Лікар, – усе якраз погано. І я зовсім не радий зустріти вас. Я сказав вам у Паддлбі, що не хочу вас брати. Ви не мали права сюди проникати.

– Але ж, Капітане, – стояв на своєму бувалий моряк, – ви не зможете керувати цим кораблем без мене. Ви нічого не тямите в навігації. Ну ось погляньте лишень на компáс: ви дозволили судну відхилитися від курсу аж на півтора градуса. Ви просто божевільний, що намагаєтеся здійснити цю подорож сам-один, ви вже пробачте мені такі слова, сер. Та ви ж, ви втратите корабель!

– Послухайте, – перервав його Лікар, і в його очах несподівано з’явився суворий блиск, – втратити корабель для мене нічого не значить. Я вже втрачав кораблі раніше, і це мене аніскілечки не хвилює. Коли я вирішую пливти в якесь місце, я туди потрапляю. Це ясно? Я можу нічого не знати про вітрила й навігацію, але я все одно досягаю мети. Так от, ви можете бути найкращим моряком на світі, але на цьому кораблі ви просто звичайна й незаперечна халепа – дуже звичайна й дуже незаперечна. А я тепер збираюся зайти в перший-ліпший порт і висадити вас на берег.

– Так, і вважай, що тобі повезло, – додала Полінезія, – що ми тебе не посадили під арешт за безплатний проїзд і за те, що ти зжер всю нашу солону яловичину.

– Я навіть не знаю, що нам із цією бідою робити, – я почув, як вона зашепотіла до Бампо. – Грошей, щоб закупити ще хоч скількись м’яса, у нас нема, а ця солона яловичина була найважливішою в наших запасах.

– А чи не було б це гарною політичною економією, – прошепотів Бампо у відповідь, – якби ми засолили бувалого моряка і їли б його замість яловичини? За моїми припущеннями, він має важити більш ніж сто двадцять фунтів.

– Скільки разів я маю тобі повторювати, що ми не в Джолліджинкі, – обірвала його Полінезія. – Такі речі не роблять на кораблях білих людей!.. Утім, – пробурмотіла вона після хвилинних роздумів, – це достобіса гарна ідея. Не думаю, що хто-небудь бачив, як він забирається на наш корабель… О небо! Але ж у нас і солі бракує. А крім того, він стовідсотково смердітиме тютюном…

Потім Лікар звелів мені стати за штурвал, а сам зайнявся розрахунками на карті, щоб визначити, який новий курс ми маємо взяти.

– Я в будь-якому разі мушу йти на Капа-Бланку, – сказав він мені, коли моряк стояв спиною до нас. – Жахлива морока! Та я радше попливу назад у Паддлбі, аніж вислуховуватиму балачки цього суб’єкта всю дорогу до Бразилії.