Г’ю Лофтінґ - Подорожі Лікаря Дуліттлa. На острові

– Даруйте мені, – вимовив він, елегантно вклоняючись, – але чи є це корабель медика Дуліттла?

– Так, – підтвердив я. – Ви хотіли його бачити?

– Хотів, якщо тільки це не буде дискомфорсажно, – відповів він.

– Як мені вас представити?

– Я Бампо Кахбубу, Наслідний Принц Джолліджинкі.

Я відразу ж побіг донизу й усе розповів Лікареві.

– Яка удача! – вигукнув Джон Дуліттл. – Мій старий друзяка Бампо! Добре, дуже добре! Він навчається в Оксфорді, щоб ти знав. Як це гречно з його боку, подолати таку віддаль, щоб мене провідати! – І він кинувся вгору по сходах, аби привітати свого гостя.

Дивного чорношкірого чоловіка, здавалося, аж переповнювала радість, коли з’явився Лікар і тепло потис йому руку.

– Новини досягли мене, – сказав він, – що ви збираєтеся випливати в подорож. І я поквапився побачити вас перед вашим від’їздом. Я в надзвичайному екстазі, що не пропустив вас.

– Ти за малим нас не пропустив, – відповів Лікар. – Так трапилося, ми трохи забарилися, бо не могли набрати необхідну кількість команди, щоб керувати кораблем. Якби не це, то ми б уже три дні, як були б в морі.

– А скільки ще людей потребує ваша корабельна команда? – спитав Бампо.

– Тільки одного, – сказав Лікар. – Але знайти такого, як треба, надзвичайно складно.

– Подумалося мені, що я помітив палець Долі в цьому, – промовив Бампо. – А як би я вам підійшов?

– Чудово, – вигукнув Лікар. – Але як же твоє навчання? Ти ж не можеш просто так поїхати й залишити свою університетську кар’єру саму на себе, розумієш?

– Мені потрібні канікули, – запевнив Бампо. – Навіть якби не поїхав я з вами, я мав намір у кінці цього семестру узяти тримісячне ретирування. А окрім того, я не буду занедбувати свою едифікацію, якщо супроводжуватиму вас. Перед тим, як я полишив Джолліджинкі, мій августійший батько Король сказав мені не вагатися й багато мандрувати. Ви людина великої студійності. Побачити світ у компанії з вами це шанс, на який не можна начхати. Ні, ні, справді.

– Як тобі подобається жити в Оксфорді? – спитав Лікар.

– О, терпимо, терпимо, – сказав Бампо. – Мені подобається усе, окрім алгебри і черевиків. Від алгебри болить моя голова, а від черевиків болять мої ноги. Я викинув черевики через паркан, як тільки вийшов за межі університетного квартиралу сьогодні вранці. А алгебру я успішно забуваю дуже швидко. Мені подобається Цицерон. Так, я думаю, Цицерон гарний. Він такий спорадичний. До речі, подейкують, що його син веслуватиме на ригаті за наш коледж наступного року – чарівничий парубок!

Лікар на кілька секунд зупинив погляд на здоровенних босих ногах чорного чоловіка.

– Що ж, – промовив він повільно, – є щось у тому, що ти говориш, Бампо, про здобуття освіти у світі, так само як і в коледжі. І якщо ти справді певен, що хочеш із нами, ми будемо щасливі прийняти тебе. Тому що, скажу тобі по-правді, я вважаю, що саме ти і є та людина, яка нам потрібна.

Через два дні після цього в нас усе вже було готове для відправки.

Джип так просився, щоб і його взяли в цю подорож, що Лікар зрештою здався й дозволив йому їхати. Полінезія й Чі-Чі були єдиними з решти тварин, які вирушали з нами. Чап-Чап було доручено доглядати за будинком і за всією звірячою родиною, що залишалася вдома.

Звісно, як це завжди буває, в останній момент ми позгадували купу речей, які ще треба взяти з собою, так що коли ми нарешті замкнули ворота й пішли вниз по сходах до дороги, то всі були навантажені цілими оберемками різних пакунків. На пів дорозі до річки Лікар раптом пригадав, що залишив кипіти на вогні каструлю в кухні. На щастя, ми побачили в повітрі чорного дрозда, в якого було гніздо в нашому саду, і Лікар попросив його полетіти назад, замість нас, і попередити Чап-Чап.

Унизу на набережній річки ми побачили великий натовп, який чекав, щоб провести нас.

Біля самого трапу стояли мої мама і тато. Я надіявся, що вони не стануть улаштовувати сцен, або заливатися сльозами, чи ще щось таке. Проте слід сказати, що поводили вони себе досить добре – як на батьків. Мама нагадала щось на зразок того, щоб я стежив, щоб ноги не промокали, а батько тільки посміхався кривою посмішкою, поплескав мене по спині і побажав удачі. Прощання страшенно неприємна штука, і я був радий, коли воно закінчилося і ми піднялися на корабель.

Нас трохи здивувало те, що ми не побачили в натовпі Меттью Маґґа. Ми були упевнені, що він прийде, і Лікар мав намір дати кілька додаткових інструкцій щодо корму для тварин, яких ми залишили в будинку.