Г’ю Лофтінґ - Подорожі Лікаря Дуліттлa. На острові

Наступного ранку, коли ми ласували прекрасним сніданком з нирок і бекону, приготованим нашим добрим коком Бампо, Лікар сказав мені:

– Я оце саме розмірковую, Стаббінсе, чи зупинятися мені на островах Капа-Бланка, чи йти прямо через океан до узбережжя Бразилії. Міранда каже, ми можемо розраховувати на довгий період чудової погоди – чотири з половиною тижні щонайменше.

– Ну, взагалі-то, – відповів я, виловлюючи ложкою цукор із дна моєї чашки з какао, – я гадаю, що було б краще пливти прямо через океан, поки ми певні, що погода буде гарна. А крім того, Пурпурова Райська Птиця буде нас весь час виглядати, чи не так? Вона хвилюватиметься, що ж із нами сталося, якщо ми не прибудемо туди приблизно за місяць.

– Правильно, все правильно, Стаббінсе. А з іншого боку, Капа-Бланка це дуже зручне місце для зупинки на шляху через океан. Якщо нам потрібні будуть припаси чи якийсь ремонт, то туди варто зазирнути.

– А як довго нам плисти звідси до Капа-Бланки?

– Близько шести днів. Гаразд, це ми можемо вирішити й пізніше. Найближчі два дні у будь-якому разі наш напрямок буде один і той же. Якщо ти вже закінчив сніданок, то ходімо, й будемо виходити в море.

Піднявшись на палубу, я побачив, що наш корабель оточений білими й сірими мартинами [1] Мартин – найчисленніший рід птахів, що мешкають як на морських просторах, так і на внутрішніх водоймищах. , які проносилися й кружляли навколо в сонячному ранковому повітрі, шукаючи недоїдки, викинуті з кораблів у гавані.

Десь о пів на восьму ми підняли якір, поставили вітрила під приємний і стабільний бриз і вийшли у відкрите море, жодного разу ні об що не буцнувшись. Ми зустріли пензанський риболовецький флот, який повертався з нічного лову. Човни виглядали дуже чепурними й відзіґорними, усі вишикувані в ряд, немов солдати, з червоно-коричневими вітрилами, нахиленими під одним кутом, і з білими бурунцями води перед форштевнями.

Наступні три чи чотири дні все йшло гладенько й нічого незвичайного не відбувалося. За цей час ми всі освоїлися зі своїми повсякденними обов’язками, а коли траплялася вільна хвилина, Лікар показував кожному з нас, як стояти свою вахту за штурвалом, як тримати корабель на правильному курсі і що робити, коли вітер несподівано помінявся. Ми розділили 24 години доби на три зміни і стали спати по черзі по 8 годин, а 16 годин залишалися на ногах. Отож корабель був постійно під добрим наглядом, а двоє з нас завжди були на чергуванні.

Окрім того, Полінезія, яка була набагато старішим мореплавцем, ніж будь-хто з нас, і справді багато знала про те, як управляти судном, здавалося, ніколи не спала – за винятком моментів, коли вона на кілька секунд примружувала очі на сонці, стоячи на одній нозі поряд зі штурвалом. Можете бути певні, що ніхто не мав жодного шансу залишитися в ліжку більше ніж свої вісім годин, якщо Полінезія була на посту. Вона стежила за корабельним годинником, і якщо ти пересипав бодай пів хвилини, залітала в каюту й легенько дзьобала тебе в ніс, аж поки ти не вставав.

Дуже скоро мені почав справді подобатися наш смішний чорний друг Бампо з його пишною манерою говорити та велетенськими ступнями, на які вічно хтось або наступав, або через них перечіплявся. Хоча Бампо був набагато старшим за мене й уже вчився в коледжі, він ніколи не намагався вивищитися наді мною. Здавалося, що він усміхається безперервно й підтримує всіх нас у доброму гуморі. Отож невдовзі я зрозумів, наскільки Лікар мав рацію, беручи його на корабель, попри те, що Бампо жодного уявлення не мав про мореплавство чи мандрівки.

Уранці п’ятого дня подорожі, якраз коли я переймав штурвал від Лікаря, Бампо з’явився й повідомив:

– Солона яловичина вся майже закінчилася, сер.

– Солона яловичина! – вигукнув Лікар. – Як?! Ми ж узяли з собою сто двадцять фунтів. Ми не могли стільки з’їсти за п’ять днів. Що з нею могло трапитися?

– Я не знаю, сер, але це точно. Кожного разу, як я заходжу на склад, то помічаю, що ще одного кусня бракує. Якщо це пацюки жеруть наше м’ясо, то тоді це якісь колосальні гризуни.

Полінезія, яка походжала вгору-вниз по такелажному канату, роблячи свої ранкові вправи, зауважила:

– Мусимо обшукати трюм. Якщо ми допустимо, аби це тривало й далі, ми всі почнемо голодувати ще до кінця цього тижня. Ходімо зі мною вниз, Томмі, й розберімося, що там до чого.

Отож ми спустилися по трапу до складського приміщення, і Полінезія звеліла стояти тихо й прислухатися. Ми так і зробили. І невдовзі почули з темного закутка трюму виразні звуки чийогось хропіння