Джаред Даймонд: Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

У певний період чи періоди життя більшість людей переживають особисті катаклізми або кризи, які можна (а іноді й неможливо) успішно подолати, здійснюючи особистісні зміни. Країни, як і люди, також переживають кризи, які можна успішно побороти, здійснюючи загальнонаціональні зміни. Дослідивши чимало історій захворювання пацієнтів, психотерапевти зібрали значний масив несистематизованої інформації щодо можливих методів подолання особистісних криз. Та чи можна висновки, зроблені на підставі цих даних, використати і для розв'язання кризи загальнонаціональної?

Щоб проілюструвати кризи особистісні та загальнонаціональні, я розпочну свою оповідь у цій книзі двома історіями із власного життя. Кажуть, що перші стійкі спогади дитини, які можуть бути датовані, починають формуватися десь приблизно в чотири роки, хоча пам'ять може зберігати нечіткі спогади і про події, що відбулися раніше. Це узагальнення — не про мене, бо мій найперший датований спогад стосується пожежі в бостонському клубі «Кокосовий гай», яка сталася невдовзі після мого п'ятого дня народження. Хоча, на щастя, сам я тієї пожежі не бачив, однак пережив її опосередковано — через моторошні розповіді свого батька, який працював лікарем.

28 листопада 1942 року в переповненому нічному клубі «Кокосовий гай» спалахнула і почала швидко поширюватися пожежа, а єдиний вихід із того приміщення виявився заблокованим. Унаслідок асфіксії від вдихання диму, тисняви та опіків загинуло 492 особи, сотні отримали травми (фото П.1). Приймальні бостонських лікарів і місцеві шпиталі були переповнені, й не лише відвідувачами клубу, які отримали травми різного ступеня важкості, а й психологічними жертвами цього лиха: убитими горем людьми, чиїх рідних спіткала така жахлива смерть, а також тими, хто вижив, але зазнав душевної травми через почуття провини, бо ж вони врятувалися, тоді як інші загинули. До 22:15 люди жили звичайним життям, яке на той час зосередилось на святкуванні Дня подяки, футболі та військових, що приїхали у відпустку додому. А на 23:00 багато із них вже загинули, й у житті їхніх родичів і тих, кому вдалося врятуватися, настала криза. Той життєвий шлях, який вони собі планували, різко й жорстоко обірвався. Людям, які залишилися живими, було за це соромно, адже їхні рідні та близькі померли. Вони втратили тих, хто був визначальним для їхнього самоусвідомлення. Пожежа у клубі похитнула віру в справедливий світоустрій не лише тих людей, які врятувалися, а й інших бостонців (включно зі мною, п'ятирічним хлопчиком), що не були безпосередніми свідками трагедії. Як несправедливість сприймався той факт, що загинули звичайні люди — не злочинці чи лиходії — й зовсім не через якусь власну провину.

Чимало відвідувачів клубу, які вціліли у пожежі, а також родичів загиблих зазнали психологічної травми, що залишилась у них на все життя. Дехто наклав на себе руки. Але здебільшого люди, переживши кілька надзвичайно болісних тижнів, упродовж яких вони безуспішно намагалися примиритися зі своєю втратою, перейшли від глибокого суму до переоцінки цінностей, до перебудови власного життя і, зрештою, відкрили для себе той факт, що не все в їхньому житті зруйновано назавжди. Переживши втрату чоловіка чи дружини, багато з них знайшли нове подружжя. Проте навіть у найщасливіших випадках ці люди й через десятки років становили собою своєрідну мозаїку зі свого колишнього «я» та нової ідентичності, яка сформувалася після трагедії в «Кокосовому гаю». У цій книзі ми ще не раз матимемо нагоду застосувати метафору «мозаїка» до індивідів і країн, яким усе ж таки вдалося поєднати непоєднувані елементи.

«Кокосовий гай» — це екстремальний приклад особистісної кризи. Але його екстремальність проявилася лише в тому, що він завдав страшного лиха великій кількості людей одночасно — жертв було так багато, що пожежа спровокувала кризу, яка потребувала нових методів у царині психотерапії (про це ми поговоримо в розділі 1). Багатьом із нас доводилося переживати індивідуальну трагедію безпосередньо чи опосередковано через досвід приятеля або родича. Однак трагедії, які стосуються лише однієї людини, так само болісні для її близьких, як і пожежа в «Кокосовому гаю» для рідних і друзів її 492 жертв.