Наталія Дурунда - Зрада

Страх перед завтрашнім днем зародився в її серці…

Минув місяць.

Вечоріло.

Поволі стихав гамір довгого літнього дня. Надворі неквапливо згасала червона, наче кров, заграва. Над нею в темряві далекого неба зажевріла, мов жаринка в попелі, перша вечірня зоря. Місяць, що досі висів непомітною сірою плямою, умить ожив і яскраво засвітився чарівним білим огнем. За ним, як дрібненькі чарівні ліхтарики, замерехкотіли зорі.

Усе навкруги затихло.

Зійшла ніч.

Марина стояла біля вікна дитячої кімнати й спостерігала, як по одному згасають віконця в будинках навпроти. Маленька Ася солодко спала. Час від часу нахмурювала брівки й голосно схлипувала.

«Нещасна дитина, – подумала, сумно зітхнувши, Марина. – На тлі пережитого їй сняться важкі сни».

Ситуація й справді була непроста. Мала останнім часом навіть не розмовляла ні з ким, окрім своєї доброї феї. Це почалося після того, як підслухала необережну телефонну розмову батька й зрозуміла, що мама… померла!

– Вона вже ніколи не прийде! – заплакана кинулася до Марини.

– Але мама дивиться з неба й завжди поряд, – намагалася розрадити малу Добровольська.

– Вона кинула мене! Розлюбила! – крізь сльози виливала Ася свою зранену дитячу душу. – І ти кинеш! – з повними гніву й відчаю очима випалила Марині в обличчя. – Одного разу просто не прийдеш. Ви, дорослі, усі такі…

Дівчина заціпеніла.

У цих дитячих оченятах було стільки відчаю, що її пробрало наскрізь. Серце боляче стислося й занило. Хотілося крикнути: «Ні! Ніколи!» Але, згадуючи суворого Богданова, не могла бути впевненою в завтрашньому дні.

Нині Роман у відпустці. Дозволяє їй приходити й спілкуватися з малою щодня. Та що буде, коли вийде на роботу? Ділитися своїми планами на майбутнє не поспішав.

Однак чекати на розв’язку довго не довелося.

– Дякую за підтримку, – того ж вечора холодно мовив, коли Марина вже бажала доброї ночі. – Сподіваюся, більше ми не потривожимо вас.

«Не потривожите?»

Серце Марини тьохнуло. У животі зародився страх і хвилею покотився по всьому тілу. Відчула тривогу.

– Мій «відпочинок» добіг кінця. Завтра стаю до роботи, Ася піде до дитячого садка.

– Це добре, – полегшено зітхнула. – Увечері вкладатиму її спати. Можу навіть зранку відводити чи після роботи забирати, коли вам незручно…

– У цьому немає потреби, – безцеремонно перервав на півслові Богданов. – Вона й так занадто прив’язалася до чужої людини, – говорив, наче в кригу заковував. – У вас – своє життя. Ми не маємо права…

– Чужої людини? – не стрималася Марина. Останні слова боляче різонули їй душу. Не варто було їх озвучувати. Та це не про Романа.

– Щось не так? – насупився.

– Ася болісно переживає смерть мами, – ковтаючи образу, спробувала достукатися до батьківського серця. – Їй зараз конче треба відчувати жіноче тепло, підтримку.

– Скільки вам років? – знову сердито насупив брови. – Говорите, наче великий досвід маєте. Ви психолог?

– Не треба бути психолог…

– Якщо мова про гроші за витрачений час – я заплачу, – кинув, ніби розпечене залізо до грудей приклав.

Від почутого Марина ледве встояла на ногах.

Ще коли випадково зустрічалася з цією людиною в під’їзді, намагалася обходити його десятою дорогою. Здогадувалася, що він – бездушний, адже обличчя в нього кам’яне. Навіть на привітання не відповідав. Лише, гордо задерши чорноволосу голову, мовчки проходив повз, наче вона порожнім місцем була. Маленька також не відчуває його тепла. Тільки до неї, чужої людини, і горнеться. То як же її покинути? Залишити з оцим… батьком.

– Ч-чому не любите свою дитину? – перемагаючи хвилювання й образу, ледве вимовила.

Роман відвернувся, наче навмисне очі сховав.

– Люблю, – значно потеплішав. – Вона – усе, що в мене лишилося. Як можу не любити?

– Тоді чому? – болісно скривилася.

– З кожним днем Ася все більше звикає до вас. Прив’язується. Пускає у свою душу. По-дитячому, наївно вірить, що будете поряд завжди. Заповните порожнечу в її серці після смерті матері. Але ви, Марино, – молода людина. Навіть якщо сьогодні не маєте планів на майбутнє – завтра вони з’являться. Зустрінете своє кохання. Не прийдете. А вона… чекатиме. Допоки знову не зрозуміє, що втратила близьку людину. Тільки тепер через зраду, бо усвідомить, що зайва у вашому житті.

– Ви пережили щось подібне? – відчула Марина й прямо запитала. Занадто вже реально все описував Богданов, ніби напевне знав, із власного досвіду.