Наталія Дурунда - Зрада

Та слова, мовлені в простір, не зникають, не розчиняються, як вранішня роса на траві. Наївна Леся й гадки не мала, наскільки пророчим стане сказане нею…

– Сидорчука завтра оперуватиме Мельник, – спокійно, але категорично промовив Корній Тихонович Задорожний, не за віком сивочолий професор, завідувач хірургічного відділення центральної міської лікарні.

– Як? – обурився Богданов. – Це мій пацієнт. Я вів його кілька тижнів. Як можна?

– Можна, – лагідно, але впевнено перебив Задорожний. – Ти вже геть із сил вибився. Багато оперуєш. Навіть погляд стомлений. Людьми я не ризикуватиму.

Романа любив і цінував. Вважав своїм найкращим спеціалістом. Коли в родину Богданових прийшла біда – особисто відправив підлеглого у відпустку.

– Вирішуй усі питання й про роботу не турбуйся, – співчутливо обійняв друга. Адже спілкувалися не лише в лікарні: колись жили в одному будинку, дру жили сім’ями. Інга Вікторівна – дружина Корнія Тихоновича – обожнювала покійну Людмилу. Хоча та й на десять років молодша була, жінки завжди знаходили спільну мову.

Проте Задорожна мріяла про власний будинок із зеленою травичкою, гарним садочком, оранжереєю. Тому допікала чоловікові, доки той не придбав на околиці міста двоповерховий котедж.

Тепер задоволена: перед домом – широке подвір’я, викладене дорогою кольоровою бруківкою, що нагадує розмальований персидський килим. По обидва боки – дизайнерські клумбочки з різноманітними квітами, за будинком – шовково-смарагдовий газон. Блакитна вода в гарному, мов невеличке озерце, басейні, відносно велика дерев’яна альтанка з довгим столом для гостей.

Корній не шкодував, що послухав жінку. Тут сам собі господар, свіже повітря, щебет пташок. Єдиного не вистачало – добрих сусідів. У цьому приватному секторі кожен за власним високим парканом сховався, ще й злого пса тримає.

Та з часом звик. Зі старими друзями, як Богданов, часто збиралися, на полювання ходили, потім до ранку під навісом відпочивали, ласуючи шашликом.

От і сьогодні, доки Інга в будинку вечерю готувала, Корній з Романом насолоджувалися вечірніми зорями й говорили про житейське. Богданов з донькою вже понад тиждень мешкав у старого друга. Одного ранку Роман подзвонив у хвіртку й попросив Інгу пригле діти за малою, доки він уладнає питання з нянькою. Задорожний навіть слухати не захотів. Залишив товариша з дитиною в себе.

– Не поспішай, – поплескав друга по спині. – У дитини й так стрес. Інгу вона знає, довіряє їй. Побудьте трохи, заспокойтеся. Час усе розставить на свої місця.

Роман не заперечував. У цій родині затишно і йому, і Асі. Одне насторожувало: мала щодня кликала Марину. А якось удень, коли із Задорожною удвох залишилися, запитала, чи правда, що її фея також померла.

– Дівчинка любить її не менше за покійну матір, Царство їй Небесне, – зауважив Корній. – То якась незвичайна жінка, якщо змогла завоювати довіру цієї дитини. Напевно, була щирою й ніжною до Насті. Діти відчувають серцем. Може б, тобі…

– Що? – скоса глянув Роман.

– Уважніше придивитися до цієї пані, – обережно натякнув Задорожний.

– Облиш, – гірко скривився Богданов. – Людмила з перед очей не йде. Нещодавно поховав, які амури? Та й… не жінка вона зовсім – дівчина молоденька, – пояснив, зустрівши здивований погляд Корнія. – Студентка. На четвертому курсі, здається. Двадцять один рік, якщо не помиляюся. Живемо через стіну, тому все про неї знаю. Чи майже все… – замислено знизав плечима. – Молодика не спостерігав. Але то не за горами. Вона відповідальна, сумлінна, чесна, ніжна, скромна… Такі самотніми не залишаються.

Згадав, як одного дня дізнався, що квартиру поряд придбали для молодої студентки. Його обуренню не було меж. Адже був певен: життя в нової сусідки бурхливим буде, з гучними вечірками, галасливими компаніями. Навіть матір її повчав. Так, про всяк випадок. Проте нова мешканка виявилася тихою й порядною. Коли вперше зустрів у коридорі симпатичну дівчинку, яка сором’язливо привіталася, – аж розгубився. Навіть не відповів. Відтоді тримав марку: ніби не чуючи вітань, завжди мовчки проходив з кам’яним обличчям, ігнорував. Засоромлена Марина швидко бігла східцями донизу. А він у душі мило посміхався.

У ніч, коли в його помешкання прийшла біда, – і секунди не вагався. Без сумніву подзвонив у сусідні двері.

За місяць, проведений разом, відчув, що звикає до своєї феї не тільки Ася, але й… він сам. Добровольська – ідеальна мати. Кращої для його доньки годі й шукати. Не раз дивувався, звідки в такої молодої, недосвідченої особи стільки материнських почуттів?