Наталія Дурунда - Зрада

Людмила привела її до своєї квартири.

Усюди ввімкнено світло, як тої ночі…

Зайшла в дитячу кімнату. На ліжечку, обійнявши коліна, надривно плаче Ася. Її ніхто не втішає. Вона кличе… Марину… Не маму, а… Марину…

Поряд, на дивані – Роман. Він чує голос власної дитини. Намагається підійти, заспокоїти, але не може. Його шию обвили жіночі руки. Мов дві отруйні змії стисли горло, не дають поворухнутися…

Добровольська подивилася на Люду.

Німим, жалісливим, розгубленим поглядом вона благала про допомогу. Волала не залишати сиротину…

Враз усе потемніло, наче хтось вимкнув світло.

Марина розплющила очі.

Зрозуміла… Таки сон…

Але який реальний! Досі не розуміла, де перебуває.

Важко дихаючи, сіла на ліжку. Ввімкнула світильник. Витерла піт із чола.

Прислухалася. За стіною тихо.

Підійшла до вікна. Машини немає.

У грудях занило.

Уже кілька тижнів не може спокійно пройти повз сусідські двері. Все задивляється, чи немає свіжих слідів на килимку. Шар пилу там уже солідний.

Та марно.

Богданов з дитиною розчинився, як сіль в окропі. Навіть подруга Леся, яка раніше переконувала Марину, що це на краще, мимоволі щодня співчутливо питала про малу.

«Ася… – аж запекло всередині від думки про дитину. – Де ти, дівчинко? – притулилася чолом до прохолодного віконного скла. – Невже кличеш? Потребуєш мене… Плачеш… А чужа жінка?.. – раптом згадала сон і руки, що душили Романа. – Хто вона? Чому Людмила прийшла? Про що хоче попередити? Завтра неодмінно зателефоную Богданову, – вирішила твердо. – Нехай злиться, називає чужою, зайвою, нахабною – не важливо. Хочу бачити Настю».

Після занять зайшла в парк. Сіла на лавицю. Перемагаючи хвилювання, набрала номер Романа.

Не відповів.

Ще раз… Ще… У відповідь – тиша.

Опустивши руки, важко піднялася й замислено попленталася довгою стежкою.

Перед очима стояла Настя. Щодалі, то більше Марина сумувала за малою. Відчувала, що потрібна їй. Не могла зрадити маленькі оченята, в яких стільки довіри. Кажуть, чужу дитину не люблять так, як власну. Не могла порівняти. Своїх дітей ще не мала. Та дівчинку полюбила. Відкрила їй серце навстіж, мов рідна мати. Може, тому, що опинилася поряд у найскрутніший для малої час? А може, давалося взнаки пережите в дитинстві, коли сама ледь не втратила матір? Не могла пояснити.

«Мама покинула мене! Розлюбила! – згадала слова Асі, коли та почула про смерть найріднішої. – І ти покинеш! Одного разу просто не прийдеш. Ви, дорослі, – усі такі…»

Марина глибоко вдихнула.

На дитячому майданчику весело гомоніла малеча.

Дівчина на мить зупинилася, сумно задивилася на галасливу дітвору.

Несподівано її увагу привернула дівчинка. Вона сиділа на лавиці, якось осторонь. Одяг малої здався їй знайомим.

– Ася… – аж завмерла Добровольська. – Не може бути. Асю! – щосили крикнула й кинулася до дитини.

Підбігла.

Розвернула дівчинку до себе, але…

– З вами все гаразд? – раптом почула над головою стривожений голос.

Обернулася й побачила здивовану жінку, яка поспішала до своєї доньки. Марина помилилася й неабияк злякала дитину.

– Пробачте, – винувато опустила голову.

Сонце вже сіло. На місто спустилися сутінки. Вулиці заблищали різнобарвними вогниками вітрин і ліхтарів. Марина поверталася додому виснажена й спустошена. Вона довго блукала, не вибираючи напрямку.

«Це кінець, – боляче гупотіло в голові. – Богданов остаточно переїхав. Квартиру продасть через рієлтора й навіть не з’явиться тут. Я більше ніколи її не побачу. А вона страждає. Відчуваю… Людмила недаремно приходила…»

Зітхнула. Серце краялося від розпачу й безсилля.

Очі заслала полуда сліз.

Десь за спиною в рюкзачку плакав мобільний.

Та зараз їй не до нього.

«Мама чи Леся, – подумки відмахнулася. – Потім зателефоную».

Але телефон не здавався: на якусь мить замовкав і знову розривався.

Не витримала.

Зупинилася. Подивилася на екран.

Роман!

Усередині все перевернулося.

Тремтливими руками вхопила слухавку.

– Ал-ло, – ковтаючи хвилювання, поспіхом відповіла.

– Маринко? – якось незвичайно м’яко озвався голос на тому боці. – Вибачте, пропустив виклик. На операції був. Слухаю вас…

– Я… – не могла знайти слів стривожена дівчина, – я…

– Усе гаразд? – занепокоївся Роман.

Але Марина не могла промовити й слова. Неслухняні сльози заливали очі, мов весняний дощ. За останні години вона стільки всього передумала, так натривожилася, що зовсім розклеїлася. Та ще й ніжний голос Романа… Очікувала, що холодно відповість, не захоче й слухати, а він… Губи тремтіли, язик не слухався, думки плуталися. Уже й не пояснити, чого хоче, чому плаче.