Наталія Дурунда - Зрада

«Зате стосується Асі», – гірко подумала й глибоко зітхнула Марина.

…Тиждень промайнув.

Завтра вже субота. Щодня від Настусі лише й чути про риболовлю. Сама вибирає, що вдягнути, які черевички взути, яке відерце рибці більше сподобається.

Марині хотілося докладніше поговорити з Романом, куди саме вони поїдуть, бо не могла їх супроводжувати. Але Богданов щодня повертався все пізніше. Та ще й утомлений.

«Цікавий аромат, – подумала, беручи сорочку, яку він залишив звечора на дивані. – Точно жіночий і так нагадує… – примружилася, силячись згадати, де могла чути подібний запах. – Де? Точно… запах свіжоскошеної трави! Як у дитинстві в бабусі, коли ранком у поле вийдеш і вдихаєш на повні груди зелену свіжість. Гарно. Отже, жінка…» – боляче стислося серце.

На мить уявила реакцію Асі.

Задихала важко, опустилася на стілець.

– Тобі зле? – підбігла мала.

– Ні, сонечко, – притулила до себе сиротину. – Уже вибрала, що вдягнеш?

– Майже. Подивишся?

– Звісно, хороша моя. Показуй, – натужно піднялася.

Дівчинка весело щебетала і, мов справжня доросла модниця, викладала на ліжко зі смаком підібраний одяг: яскраво-червону кофтину, зручні вузенькі темно-сині штанці. До них – утеплену спортивну червону куртку із синіми елементами й таку ж шапочку. А ще – високі гумові чобітки на теплій підкладці із синіми слониками.

– Ну як? – захоплено спитала мала Ася.

– Чудово, – обняла дівчинку Марина. – Ти будеш найяскравішою рибачкою, – поцілувала кучеряву голівку.

Зібравши все потрібне, вклала дитину спати раніше. Їй і самій не завадило б відпочити перед дорогою. Та Роман не з’являвся. Уже й за північ, а його нема. Вийшла на балкон, роздивилася навколо. Нікого.

Нарешті не витримала й наважилася… Набрала номер.

Недоступний.

Згадала, як навмисно вимкнув телефон перед ігровим центром.

Важкими кроками стомлено ступила в кімнату. Боляче… наче босоніж по склу.

Щастя ледь зажевріло в цій родині, дитина посміхнулася, і ось… чужа жінка все руйнує.

Романа вона розуміла: навряд чи житиме самотньо заради доньки.

«Не та він людина», – чомусь розсудила.

Але чому саме тепер, коли Ася почала повертатися до нормального життя, припинила прокидатися вночі, схлипувати, здригатися крізь сон?

«Це неможливо, – думала на самоті. – Тільки не тепер».

Схаменулася.

Глянула на годинник.

О Господи! Шоста ранку. Вже майже розвиднілося, а його й досі немає. І телефон вимкнений. Точно. Вона навіть не сумнівається.

Але… Як же так? Не прийде? Він же обіцяв! Навіть сам запропонував! Невже не розуміє, що означають його слова й учинки для дитини?

«Скоро прокинеться Ася. Що робити?» – вхопилася за голову.

Про себе зовсім не думала. Припускала найгірші варіанти. Якщо Роман не з’явиться, що сказати дитині? Боялася навіть уявити розчарування в її очах. Вона ж так чекала! Щодня засинала й прокидалася з розмовами про суботню подорож. О-ох!

Минуло ще три години. На вулиці давно й високо стоїть сонце. Все. Кінець риболовлі.

Не встиг.

– Ми проспали світання! – раптом почула крик сполоханої дитини. – На риболовлю ж треба із самого ранку! Та-а-ту-у! Підйом!!!

Побігла прямо в спальню… Тоді у ванну… Потім у вітальню… Нарешті зайшла в хол.

– А де тато? – сповненими страху й розпачу очима подивилася на Марину.

– Сонечко… у нього… – не могла знайти потрібних слів, – машина зламалася і… т-телефон.

Дівчинка завмерла.

У її широко розплющених оченятах було стільки болю й розчарування, що Марина ледве стримала сльози. Здавалося, перед нею не дитина, а доросла людина з великим життєвим досвідом.

– Він зараз буде, – спробувала заспокоїти.

– Не хочу нікуди їхати, – крижаним тоном промовила дівчинка й міцно стулила губки, аби не розплакатися.

Якусь мить вони мовчали.

Марина не наважилася щось додати. Відповідь дитини була вичерпною. Лише підійшла й пригорнула до себе. Тепер Ася стала їй ще ріднішою, ближчою.

Несподівано клацнув дверний замок.

Думаючи, що дівчата сплять, обережно, майже безшумно ступив до квартири Роман. Тихенько зачинив за собою двері, обернувся й… остовпів.

З кімнати на нього незмигно дивилися дві пари ясних пронизливих очей. Вони, наче огненні мечі, проштрикнули його наскрізь.

Усе зрозумів.

Виправдовуватися негідно й нерозумно. Ладен був крізь землю провалитися від сорому. Дав слово дитині – і не дотримав його. Який це батько? Поранив душу власної кровинки, втратив довіру.