Наталія Дурунда - Зрада

– Що сталося? – не міг уторопати Богданов. У його голосі почулося неабияке хвилювання.

У відповідь – лише схлипування.

– Де ви? – нарешті не витримав.

– Б-біля будинк-ку, – ледве пробелькотіла розчулена Марина.

– Стійте на місці, – попросив спокійно, але впевнено. – Зараз буду.

– Привіт, любий. – Божена безцеремонно підійшла до Романа й обійняла його за шию. – Я все розумію: похорон, мала дитина, жив у Задорожного… Не до мене було. А тепер що? Уже наче все владнав: няньку знайшов, вечорами вільний, чого не приїздиш? Я ж сумую, – ніжно муркотіла на вухо.

– Припини, – насупився. – Ми на роботі, сюди ввійти можуть.

– Досі тебе це не хвилювало, – іронічно скривилася Божена. Неохоче прибрала руки, демонстративно пройшлася ординаторською та всілася на дивані, закинувши ногу на ногу.

– «Досі» закінчилося, – холодно відповів, не відриваючи очей від історії хвороби.

– І я так вважаю, – примружилася Божена. – Нарешті ти вільний. Я довго чекала. Чи знову кинеш? Пере ступиш через почуття? – уп’ялася в коханця гнівно-насмішкуватим поглядом.

Роман промовчав. Його вина, що не поклав край цим стосункам, коли ще з Людмилою одружився. Зрозуміло, відчував свою провину, адже зрадив багатолітнє кохання. Але ж чи кохав? Божена правду каже. Тепер вільний. Чому ж тоді не біжить в її обійми? Не прагне створити сім’ю?

– За десять хвилин операція, – піднявся й попрямував до виходу.

– Зачекай, – потеплішала жінка й ухопила його за руку. – Я зовсім не серджуся, – піднялася з дивана й обняла за плечі. – Розумію, тобі нелегко. Таке пережити… Не тікай сьогодні. Поїдемо разом. Я зігрію…

Роман замислився.

– Добре, – тяжко зітхнув. – В операційній усе готово? Будь поряд.

Після пристрасної ночі додому повернувся над ранок.

У квартирі тихо. У холі горить світло. На кухні охолола вечеря. На нього чекали… Майже безшумно пройшов до дитячої. Прочинив двері. Марина на ліжку з Асею. Обнялися й солодко сплять. Мимоволі лагідно посміхнувся. Не будив. Повернувся до вітальні. Вийшов на балкон. Набрав повні легені свіжого повітря. Обперся на парапет. Навколо тиша. Багатоповерхові будинки поряд теж позасинали, наче казкові велети. Тільки десь поодиноке віконечко мерехкотить ледь помітним світлом.

На душі спокійно й тривожно.

Спокійно, бо поряд з донькою – Марина. Того вечора зустрів її, заплакану, біля будинку. Зрозумів: Ася недаремно полюбила цю дівчину. Вона відчуває біль дитини, її страх, огортає турботою, уселяє віру, дає надію, ніколи не зрадить…

Запропонував доглядати Настю офіційно, за немалу платню. Тепер не треба думати про підробіток і вечірні курси. Навчання продовжила заочно.

Тривожно, бо щотижня Марина їздить у село за сто п’ятдесят кілометрів від міста, до батьків, яким не все розповіла. Сказала, що робота добре оплачувана, удома, з перекладами пов’язана, останній курс закінчить заочно. Боялася реакції матері, адже знала її ставлення до Романа.

Ще тривожила Божена…

Після смерті Людмили перспектива їхнього шлюбу стрімко досягла фінішу. Вона й так чекала багато років. Пробачила навіть зраду й одруження з іншою. Так просто не відступить. Від її мертвої хватки аж дихати важко. Мимоволі потер горло. Та чи любитиме Асю? До дітей здається байдужою. Але йому потрібна жінка. Як повітря, як вода… Він же чоловік. Про Марину навіть думати боїться. Вона молода. Кілька років догляне Асю, доки та підросте, і власне життя влаштовуватиме. Це природно.

– Добрий вечір, – перервала його глибокі роздуми Марина, яка щойно прокинулася.

– Пробачте заради Бога, – відразу вибачився Роман. – Ми домовлялися до семи, щонайбільше до восьми, а я…

– Не страшно, – потерла сонні очі. – Мені недалеко додому. Таксі викликати не треба. Там їжа охолола, – кивнула в бік кухні.

– Дякую, – щиро посміхнувся Богданов. – Здається, за вашу роботу доплачувати треба. Про куховарство ми також не домовлялися.

– Пусте, – зашарілася Марина. – Це не складно.

Та й у Асі своя кухня. Усе одно готую.

– Ви завтра їдете? – нагадав про вихідний і батьків.

– Як? – здивовано округлила очі Добровольська. – Хіба ви забули?

Роман зупинив на Марині здивований погляд і завмер. Точно щось забув! Згадати б…

– Обіцяли ж Асі поїхати в ігровий центр. Ми мали відвідати «Мадагаскар». Утрьох. Сподіваюся, плани не змінилися, бо…

– Точно, – ударив себе в чоло. – Ледь не забув.

– То-о…

– Усе гаразд, – заспокоїв. – Завтра в «Мадагаскар», – весело підтвердив.