Наталія Дурунда - Зрада

Невинний, чистий, повний розчарування погляд Асі став для нього найбільшим покаранням. Вона повірила, а він…

Ледь стримуючись, щоб не заплакати, ображена дівчинка різко розвернулася й швидко побігла до своєї кімнати. Добровольська подалася на кухню.

– Немає сенсу щось пояснювати, правда? – важко опустився на стілець поряд з Мариною Роман.

– Невдала операція? – безсило промовила дівчина. – Не доведи Боже, померла людина? – в її голосі почулися іронічні нотки.

Богданов мовчав. Лише винувато схилив голову.

– Наберіться терпіння, – глибоко зітхнула. – Дайте їй час оговтатися. Забагато емоцій…

– Я розумію, – ледь чутно прошепотів. Важко піднявся та якийсь зігнутий, наче стотонний тягар на плечі взяв, поплентався до спальні.

– Привіт, колего. Можна? – почув над головою жіночий голос Богданов.

Він саме обідав у невеличкій лікарняній їдальні. Готують тут дуже смачно. Але приміщення маленьке, лише кілька столиків, тому завжди людно й усе зайнято.

– Звісно, – ледь помітно кивнув.

– Якийсь ти втомлений, чи це лише здається? – сідаючи й ставлячи на стіл власну тацю з наїдками, мовила Ярина Титаренко.

Вона – психолог. І, кажуть, великий професіонал. Бачить людей наскрізь, мов рентгеном просвічує. Бува, приходять до неї колеги з якимись проблемами, начебто близькі друзі попросили, а вона все по поличках розкладе й на чисту воду виведе. Як хороший спеціаліст, у вихідні приймала в приватній клініці.

– Хочеш про це поговорити? – криво посміхнувся Роман.

– Головне, чого хочеш ти, – м’яко відказала Ярина, відчувши в його голосі нотки сарказму.

– А знаєш… Не завадило б. – Відсунув тацю й узявся за сік. – Усе життя шкереберть.

– То наведи в ньому лад, – беручись до обіду, спокійно мовила Ярина.

– Як? – знизав плечима.

– Як у квартирі, – спокійно пояснила. – Коли навкруги безлад, нічого не знайдеш. Це справді нервує й виснажує. Але якщо все розкласти на місця…

– Якби все залежало лише від мене…

– У нашому житті все залежить винятково від нас, – не погодилася психолог. – Не перекладай відповідальність. Краще доклади зусиль…

– Говориш загадками, – хитро примружив очі Роман. – За це й не люблю психологів.

– Якщо маєш хвилинку, – не образилася Ярина, – можемо продовжити в моєму кабінеті, – прямо запропонувала.

– Згода, – сказав, забираючи таці.

– Смерть матері для дитини в такому віці – надзвичайно тяжка, переломна подія, – серйозно пояснила, коли вислухала Романа сам-на-сам. – Її психіка ще не сформувалася, тому особливо вразлива. Це величезний шок, навіть якщо вона цього й не показує. Змінився її світогляд. Зараз Настя особливо потребує душевного тепла, підтримки, піклування. Їй потрібно відчувати твою присутність: знайшов для неї вільний час, погладив по голівці, пригорнув… Усе дуже важливо. Брак таких, на перший погляд, елементарних речей може позначитися на розвитку дитини. Наберися терпіння. Зараз вона особливо прискіплива. Запізнився, забув, відсунув її бажання на другий план – усе вона сприймає як зраду. Ти чудово вчинив, найнявши людину, яку дівчинка любить. Марина, кажеш? – перепитала. – Це чудово. Батько ніколи не замінить дитині матір, як би не намагався, а інша жінка… – на мить замислилась. – Проте дитині важливо відчувати любов обох батьків. Це альфа й омега всіх сімейних стосунків. Від того, чи отримала дитина достатньо батьківської уваги в дитинстві, залежить, наскільки твердо стоятиме на ногах у дорослому житті. Якщо хочеш своїй доньці добра – подбай про справжню сім’ю, – прямо заявила Ярина. – Поважай жінку, яку вона вибрала й любить.

– Може, мені ще й одружитися з нею? – добродушно посміхнувся Роман.

У його голосі вже не було сарказму. Навпаки, здавалося, аж посвітлішав, наче скинув тягар з душі.

– Це було б ідеально, – без натяку на жарт відповіла Ярина. – Але якщо немає щирих почуттів – не ризикуй. Дитина це відчує. Тому краще просто поважай.

– Спасибі, Яринко. Ти справжній друг, – глипнув на годинник, даючи зрозуміти, що йому час іти. Відтак піднявся й попрямував до дверей.

– Не дякуй, – багатозначно кинула йому в спину. – Краще добре озбройся й надягни надійну броню… – знову заговорила загадками.

– От тільки похвалив людину, – розвів руками і, не обертаючись, глянув через плече. – Ти про що? – наморщив чоло.

– Про Божену, Богданов. Про Божену… – незадоволено похитала головою психолог. – Починати треба саме з неї…