Наталія Дурунда - Зрада

Задорожному на мить здалося, що обличчям Романа майнула тінь загадково-замріяної усмішки.

– Марина любить Асю, непокоїться, мов про рідну, – тихо вів далі Богданов.

– Уяви, як власних дітей любитиме, якщо до чужої не байдужа, – підтримав Корній.

– Думаю, так само, – зітхнув Роман. – У ній відчувається справжня жіночність. Це не залежить від набутого досвіду чи віку. То вроджене. На генетичному рівні. Не заперечую: комусь із нею неабияк пощастить.

– Чому не тобі? – посміливішав Задорожний, відчуваючи настрій друга.

– Бо це дитина. Вона заслуговує на краще: молодого хлопця, власних дітей, а не старого хірурга з дочкою на руках. – Він налив чарчину й різко перехилив.

– Ну, про старого ти загнув, – і собі налив Корній. – Тридцять п’ять для чоловіка – ніщо. Я, наприклад, у твоєму віці тільки одружився. Проте роки й справді спливають, мов пісок крізь пальці, – не міг не погодитися. – Важко повірити, але та Марина – ровесниця мого Гордія, – згадав про єдиного сина. – Йому цьогоріч двадцять два буде. Закінчить медичний факультет. А що з того? – теж різко перехилив чарку. – У житті, крім фотоапарата, нічого не бачить. Навіть думати не хоче про кар’єру лікаря. Усе, про що мріє, – фотографувати. Каже, після закінчення вишу поїде в закордонну експедицію. Якби не мати, я б йому швидко мізки вправив. А Інга… – сердито махнув рукою. – Згубить хлопця. Непутяще виросте.

– Даремно ти так, – не погодився Роман. – Непутяще – коли людину нічого не цікавить. А Гордій чудово фотографує. Професіонально. Я бачив його роботи. Повір, це того варте. Якщо справді серйозно цим займатиметься – у нього непогане майбутнє. Ну, не лікар, як батько і вся ваша династія, – іронічно розвів руками. – Може, воно й на краще. Самостійність та успішність личить усім. Великий Сократ казав: «У кожній людині є сонце, тільки дай йому світити». Не заперечуй. Нехай іде своєю дорогою.

– Доброго вечора чесному товариству, – раптом почувся веселий голос Гордія. Він підійшов до чоловіків, простяг руку, вітаючись. На плечах тримав малу Асю, яка міцно вчепилася рученятами в його волосся й боялася навіть поворухнутися на такій висоті. Малу обожнював. Щовечора, повернувшись додому, годинами міг з нею гратися.

– Про вовка промовка, – засміявся Роман. – Тобі не лячно там? – весело запитав доньку.

– Ні, – ледь усміхнулася дівчинка. – Гордій сильний. Добре тримає.

– Що, батько жалівся, яким непутящим я буду? – прямо видав Задорожний-молодший, знаючи ставлення тата до свого вибору.

– Батько звикне, – відверто підтримав юнака Богданов. – Ти, головне, мрії не зрікайся.

– А може, нам їх одружити, коли Гордій з експедиції повернеться? – пожартував Корній, киваючи в бік дітей. – Дивись, як Настя тримається за нього, – засміявся й заразив заливчастим сміхом решту. – Аж пальці побіліли.

– Я не проти, – весело погодився Гордій. – Раніше, ніж за п’ятнадцять років, і так не планую створювати сім’ю. Тому із задоволенням дочекаюся, доки наречена підросте. Згодна? – підняв голову й серйозно примружив очі.

Ася розгублено дивилася на присутніх. Розуміла, що мова про неї, але що саме обговорюють – уторопати не могла. Це ще більше потішило чоловіків.

– Мовчанння – знак згоди, – підсумував Гордій. – Мама кличе до столу, – нарешті згадав, навіщо прийшов. – Нумо до хати.

Марина прокинулася з відчуттям, наче в кімнаті не сама.

Прислухалася…

Цілковита тиша.

Придивилася.

У темряві точно виднівся силует людини. Просто перед її ліжком.

Відчула на спині холодний піт. Рука мимоволі потяглася до вмикача світильника.

Раптом тінь зробила крок уперед. Обличчя її засяяло, наче вийшла з темряви.

Це жінка!

Людмила…

У Марини перехопило подих. Відчула, як стисло груди. Серце боляче загупало по ребрах.

Опанувала себе. Міцно стисла повіки, потім різко розплющила очі.

Стоїть!

Наче жива!

«Господи! Це лише сон! – подумки заспокоювала себе, тремтячи від жаху. – Це не може бути дійсністю».

Та невимовний страх скував усе тіло: ні поворухнутися, ні дихнути. Язик задеревів. Зуби зацокотіли, мов на морозі.

Бліде, безкровне обличчя нічної гості було добрим, ласкавим, ніжним. Щоправда – схвильованим…

Вона простягла переляканій до смерті дівчині свою білосніжну руку, наче кликала за собою.

Кажуть, коли мертві кличуть, погоджуватися не можна. Але неслухняні ноги самі підняли Марину з ліжка й понесли слідом за примарою.