Наталія Дурунда - Зрада

– Не до тебе зараз, – сердито буркнув. – Усе в житті міняти треба. І ці стосунки – також.

Глипнув на годинник. Майже сьома.

«За кілька хвилин у дитячому садочку підйом, – обпекла думка. – Ася прокинеться одна, серед чужих облич. Налякана. Самотня. Чекатиме, коли її заберуть. А я не прийду ні ввечері, ні вранці, ні завтра…»

У грудях занило.

Голосно видихнув.

Жовна заходили.

Уявив пронизливий плач рідної дитини. Страх у її невинних оченятах. Реакцію вихователів, коли їх батьки не бачать…

Не витримав.

Увімкнув поворотник.

Різко розвернув машину…

– Де ти зникла? – крадькома шепотіла на вухо Марині схвильована однокурсниця й близька подруга Леся Яровенко, коли сиділи на парі в університеті. – На виклики не відповідаєш. На зустріч часу не знайдеш. Я спочатку думала – на своїх іноземних курсах загрузла. Та коли зателефонувала твоя мама…

– Це довга історія, – тихо відповіла. – Я справді багато пропустила. Але наздожену.

– Ага, – саркастично хмикнула Леся. – Перший місяць навчального року. Викладачі, мов хижаки, полюють на прогульників: кому на сесії автоматом проставлять, а хто… намучиться, – підозріло скосила очі в бік Добровольської.

Марина тяжко зітхнула.

Напружитись у навчанні треба неодмінно. Плюс робота. Тричі на тиждень – вечірні курси, де викладає французьку мову. А ще… перед очима стояла Ася. Уже понад тиждень не чула жодного звуку із сусідньої квартири. Машини Богданова також у дворі не було. Куди ж вони поділися?

– То мова про того ірода, що життя тобі не дає у власній квартирі? – аж роззявила рота від здивування Яровенко, коли з Мариною на перерві в університетському буфеті каву замовили. – Повірити не можу, – незадоволено похитала головою.

– Не перебільшуй, – заспокоювала Добровольська. – Ти його зовсім не знаєш. Виявляється…

– Ой, не починай! – безцеремонно перебила її Леся, коли та хотіла розповісти про тяжке дитинство сусіда. – Як біда торкнулася – швидко маску поміняв, – іронічно скривилася. – Воно й не дивно. Деяким людям то цілком притаманно.

– Ідеться не про нього, – натужно промовила Марина, розуміючи, що подругу не переконати. – Осиротіла дитина. Вона самотня й налякана. Родичів, які б нею займалися, немає. Тільки мені довіряє.

– Оце вже погано, – поставила паперову склянку з кавою на стіл і рішуче поглянула на подругу. – Дитину можна зрозуміти. Вона з доброю феєю місяць провела. Як тут не звикнути? Але чим думала ти? Нащо береш на плечі чужі проблеми?

– Не знаю. – закрила обличчя руками Марина й обперлася на стіл. – Мала щоночі сниться. Ніби кличе. Їй погано й страшно. Відчуваю це кожною фіброю. Аж вити хочеться. Ніби самотня вовчиця, яка втратила дитя…

– А мама що каже? – ударила в найболючішу точку Леся. – Вона, наскільки мені відомо, не в захваті від…

– Боже вбережи! – аж перехрестилася Добровольська. – Не здогадується. Думає, що я на курсах пропадаю. Навіть уявляти не хочу її реакцію. Вона Богданова хронічно не зносить.

– Ну, що я скажу, – голосно видихнула Леся, поглядаючи на годинник. – Моя подруга – божевільна. Одно му дивуюся: звідки в тобі стільки материнських почуттів? Одна ж у батьків росла. Мала б бути егоїсткою. Напевно, природа помилилася.

– Привіт, красуні! – непрохано й гучно приєднався до дівочої компанії старшокурсник Артур Федоров. Він уже рік залицяється до Марини. І все марно.

– Чого тобі? – скривилася Леся. – Не бачиш – розмовляємо.

– Чому такі серйозні? – не вгавав парубок.

– Теми складні. Житейські, – саркастично кинула у відповідь роздратована дівчина. – У Марини з’явилася дитина. Не знаємо, що з цим робити. Може, порадиш?

– Хто? – аж підскочив ошелешений хлопець. – Як?

– За одну ніч, – не вгавала Яровенко. Кумедна ситуація, вочевидь, тішила її. Тож насолоджувалася як мог ла. Навіть на Марину не зважала. Хоча та кривилася й мімікою вимагала зупинитися. – Так буває. Інколи. Через необережність і бажання допомогти…

– Та ну вас, – махнув рукою Артур і побіг, як від чуми.

– О, бачила? – розсміялася Леся. – А ти цілий рік з ним морочишся. Чужі проблеми нікому не потрібні. Живий приклад. Учися, доки я жива, і не дякуй.

Марина добродушно розсміялася. Федоров і справді чимчикував до виходу й навіть не озирався. Їй аж на душі полегшало. Наче на один тягар менше стало.

А Леська даремно наговорювала на себе. Зовсім не егоїстка була. Добра душа, як і Маринка. Довірлива й так само відгукнулася б на чужу біду, якби знадобилося.