Наталія Дурунда - Зрада

– Пневмонія, – небагатослівно пояснив. – Усе сталося настільки швидко, що я – лікар – сам не можу збагнути… – Глибоко видихнув, щоб не дати волю почуттям. – То ви допоможете?

«Господи! Співбесіда о восьмій ранку!» – майнуло в голові. Але миттю опанувала себе. У людини горе. Плач дитини долинає аж сюди. Як можна думати про себе?

– Так, так. Звісно, – відразу погодилася. – Тільки переодягнуся й прийду.

– Дякую, – повними розпачу й болю очима подивився на дівчину. – Ось ключі, – простяг невеличку зв’язочку й побіг донизу східцями.

За кілька хвилин Марина ввійшла до просторої сусідньої квартири. В усіх кімнатах увімкнено світло. На мить їй аж очі засліпило. Великий хол, кухня-студія, відчинені двері до чималої спальні, справа – теж кілька дверей. Але Марина шукала дитячу. Вона мала бути зліва, бо межувала з її кімнатою. Знайшла. Однак усередині тихо.

«Напевно, маленька наплакалася й заснула, змучена», – подумки заспокоювала себе нічна гостя.

Обережно наблизилася до дверей. Тихенько відчинила. Дівчинка лежала обличчям до подушки й мовчки здригалася. Вона справді багато ридала й не могла заспокоїтися.

Добровольська застигла на місці. Серце шалено закалатало. Лише зараз усвідомила: перед нею – маленька дитина, яка щойно осиротіла. Згадала, як у дитинстві, приблизно в такому ж віці, мама надовго залишила її з тіткою, бо сама тяжко занедужала. У лікарні провела кілька місяців. Страх утратити найдорожчу людину, який вона тоді пережила, досі ятрить душу. Адже ненька мов подушка безпеки в житті дитяти. Оберігає, захищає, рятує від розпачу, зневіри, дає сили вставати. Без неї – безпросвітна пітьма, порожнеча. Хто може її заповнити?

Відчула, як горло стиснув зрадницький клубок і почав видушувати сльози.

Хотіла підійти, але боялася налякати дівчинку. Незнайома жінка посеред ночі у квартирі. Батьків немає. Як може відреагувати дитина? Аби ще істерика не почалася, бо досвіду подібного спілкування немає.

Раптом дівча підвелося, сіло на ліжку, почухало набряклі від плачу губи, побачило… Марину.

Кілька секунд стояла незрозуміла тиша. Ні сусідка, ні дитина не ворушилися, лише скам’яніло дивилися одна на одну.

– Де мама? – нарешті першою жалісно озвалася Анастасія.

– Вона… трохи зайнята, – нерішуче промовила гостя. – Скоро повернеться. А доти я побуду з тобою. Якщо дозволиш, – тихо додала.

– Ти хто? – поцікавилася мала.

– Фея, – перемагаючи хвилювання, бовкнула перше, що спало на думку. – Почула дитячий плач і прийшла.

– Я бачила тебе у дворі, – з недовірою відповіла Ася.

– Ну-у, я й раніше чула, як ти плачеш, і-і… приходила, – викручувалася на ходу. Несміливо наблизилася до ліжечка, погладила дівчинку по голові. – А чому не спиш посеред ночі? – сіла поряд.

– Я маму кликала, а вона не відповідає, – знову налилися сльозами очі дитини.

– Але ж тато приходив? – спробувала заспокоїти малу.

– Приходив, – погодилася. – Та я маму хочу.

– Чому? – обережно, зовсім недоречно запитала й подумки вилаяла себе.

– Йому завжди ніколи, – щиро відповіла Ася. – На мене не зважає.

Марина замовкла.

Щирість дитини вразила. Адже навіть вона – стороння людина – помітила, наскільки заклопотаний цей чоловік. Що ж говорити про рідних? Пригадалося, як казав, що лікар. Можливо, робота забирає всі його сили. Багато пацієнтів. Чергування. Але ж для сім’ї теж треба знаходити час.

Здивувало ще й те, що дівчинка настільки відчуває холодне ставлення батька. Досі Добровольська думала, що той лише на вулиці стриманий з дитиною. Ніколи й на руки не візьме, не погладить кучеряву голівку, не пригорне… Та, виявляється, вдома ситуація не краща.

У Марини стислося серце. Маленька ще не знає, що осиротіла. Обережно пригорнула дитя.

– Чому мама не приходить? – знову зарюмсала Ася. – Вона покинула мене назавжди?

– Ну що ти, – міцніше притиснула до своїх грудей дівчинку молода сусідка. – Потерпи трішечки. Зачекай. Не хвилюйся. Буде в тебе мама… О-ох, – мимоволі вихопилося тяжке зітхання.

– А ти – не фея, – пробелькотіла Ася, засинаючи від знемоги на грудях у дівчини. – Я чула, як тато телефонував бабусі й казав: «…Хіба що ту Марину покличу». Тебе Мариною звати, – не питала, а констатувала, позіхаючи.

– Так, – підтвердила, змахнувши неслухняну сльозу, що покотилася щокою. – Мариною. Засинай. Я буду поряд.

– Заспівай мені пісеньку, – несподівано попросила Ася.

– Яку? – здивувалася Марина.