Наталія Дурунда - Зрада

– У її віці я втратив батька… – несподівано зізнався Роман і різко змовк.

Марина мовчала.

Серцем відчула – зачепила болюче місце.

– Інколи життя – не свято, – обернувся й серйозно глянув на неї Богданов. – Реальність жорстока. Нехай Ася переживе горе від втрати матері один раз і навчиться з цим жити.

Марина ледве переступила поріг власної квартири. Не роздягаючись, упала на ліжко. Але сон не йшов. Усе вовтузилася й прислухалася, намагаючись розрізнити бодай найменший порух за стіною.

«Ася пускає вас у свою душу, – лунали в голові слова Романа. – По-дитячому, наївно вірить, що будете поряд завжди. Заповните порожнечу в її серці після смерті матері. Та одного разу не прийдете. А вона… чекатиме. Доки не усвідомить, що зайва у вашому житті…»

Лягла горілиць.

Задивилася на білу стелю.

«Може, Роман і має рацію, – розмірковувала. – Дитина – не іграшка. Я поряд, бо співчуваю їй. Ото й усе».

«Точно?.. – десь із глибини шепотів голос. – Тоді чому так боляче, наче власне дитя залишаю? А може, своє люблять якось інакше? – роздирали думки. – Ще більше? Як воно – бути матір’ю? Напевно, це страшна відповідальність? Навіть якби Богданов і не попросив мене піти. На що сподівалася? Замінити рідну матір? Як? Стати нянькою чи… о-о, ні! – скривилася, наче оцту скуштувала. – Цього чоловіка поряд не уявляю. Холодний, мов північноокеанський лід. Узайве й не посміхнеться. Та й… занадто вже дорослий. Щонайменше років на чотирнадцять старший. Такий виховуватиме все життя».

Знеможена зливою думок свідомість потихеньку затуманювалася.

Сон затягував Марину в солодкий полон. Відчула невагомість. Тіло стало легким, знялося в повітря, і не зрозуміти: падає чи злітає…

Новий день застав Романа на півдорозі до лікарні. Перші промені ледве поцілували небо, коли він з рук до рук віддав Асю виховательці цілодобового дитячого закладу. Маленька ще солодко спала.

Батько зібрав її на світанні, аби не наробити галасу й не розбудити молоду сусідку. Вистачило вчорашньої розмови. Ледве не висповідався перед майже незнайомою молодою особою. Хоча… вона й так усе зрозуміла. Такого одкровення від себе зовсім не чекав. Досі не міг пробачити собі хвилину слабкості. Гризло відчуття, наче ахіллесову п’яту оголив.

«Ася вже й так добряче звикла до неї, – подумки лаяв себе. – Треба це припиняти».

Згадав, як мала годинами сиділа в очікуванні Марини, не зводячи очей із вхідних дверей. А коли та спізнювалася, схлипувала й притискала м’яку іграшку – Маринин подарунок – до грудей.

Роман натис на педаль акселератора й міцно стис кермо. Він мчав на швидкості ще майже порожнім містом. Світлофори миготіли жовтим світлом, даючи змогу розслаблено гнати головною дорогою. Хотілося якнайшвидше поринути в роботу, зануритися з головою, відволіктися.

Перед очима стояла покійна Людмила. Ася – її копія. Це він винен, що не догледів дружину. Уже тепер пригадав, як довго вона ходила, кашляючи. Усе не йшла до лікаря.

– Минеться, – жартувала, коли вночі прокидалася від задухи.

А йому було не до неї. Майже щовечора ніжився в обіймах давньої любові. Божена Войтович – шкільне кохання. Разом і до університету вступили. От тільки вона його не закінчила. Тому з дипломом бакалавра працює операційною медсестрою в хірургічному відділенні міської лікарні. Завжди поряд з Романом.

Коли Людмила одного дня не піднялася з ліжка, бо температура перевищила 40 градусів, – схаменувся. Та пізно… Жінка протягла ще кілька днів у реанімації й віддала Богові душу, залишивши на чоловікових руках малу дитину.

Доречно було б нарешті зійтися з Боженою. Вона стільки років на нього змарнувала. Колись тягнули з одруженням, бо вчилися, потім на ноги треба було стати. А потім Роман у відрядженні зустрів Люду. Кілька, здавалося б, легковажних побачень – і жінка заявила, що вагітна. Відмовлятися від дитини навіть не думав. Сам ріс без батька. Знав, що воно таке. Одружився.

Божена тоді ледь не збожеволіла. Їй уже тридцять було. Як починати нове життя? Та й до Романа звикла. Уже давно як подружжя жили.

Згодом заспокоїлася. Змирилася з роллю коханки.

«Нехай хоч так. Може, якось дитинка народиться, – тішилася думками. – Для неї й житиму. Про розлучення милий навіть не заїкається…»

Глибокі роздуми Романа перервав телефон, що несподівано завібрував.

Ліниво відірвав погляд від дороги.

Зиркнув на екран.

Божена.

Невдоволено насупився. Знову зосередився на дорозі.