Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Готовий знову повернутися до рабства, я лизнув її мізинчик.

О, краще б я того не робив. То було схоже на убивство Будди. З-попід парчової товщі дорогоцінного мила, що вона ним перед тим помила руки у царській вбиральні ресторану, проклюнулась молекула керосинового смороду. Я іще міг чхнути чи затримати дихання, чи якось іще перешкодити тому нещастю, але від зворушення, що за якихось три години поїздом і сім — військовим винищувачем я опинюсь посеред неосяжної прерії, що нею скакатиму верхи із Вірою, а тоді ніжитимусь в ногах Аліни, а вечорами милуватимусь бразильськими заходами сонця, котрі, за словами Аліни, були на три порядки грандіозніші за провінціяльні місцеві призахідні картинки, а тоді…

Отож, я зворушливо втягнув повітря носом, і ота клятуща керосинова молекула помчала моїм гіперчутливим носом, врізаючись на шаленій швидкості у стовбури волосин, рикошетом зриваючи до крові слизисту оболонку лівої ніздрі і за кожним ударом ініціюючи в моєму мозку картини мого життя із цими двома жінками.

Це було схоже на здирання бинтів із засохлих ран, якщо уявити ті рани на мозку або серці. Я зрозумів, що нікуди не піду звідси. Аліна теж зрозуміла, що подальші розмови намарні. Та дивна жінка розуміла мене навіть без слів, і мені стало шкода, що я використав наші останні години так по-дурному, у суперечках, замість просто сидіти, дивитись на неї і мовчати.

Вона налила мені келишок, піднялась, чисто Ніка Самофракійська, тільки з прегарними руками, махнула мені на прощання, промовивши, як то потребував момент, латиною:

— Vale et mea ma!

І пішла.

У тієї жінки був стиль!

Тільки тоді я осягнув, яким же я був дурнем. Я швидко вихилив до денця шампанське із келиха і підскочив на рівні, аби побігти за нею, наздогнати і залишитися навіки поряд, вже ніколи і ні про що не питаючи…

Я заніс важку неслухняну ногу, іще побачив, як піді мною розчахнулася прірва, а на протилежному її боці язиком полум'я сколихнувся подол її сукні, я хотів іще зробити отой СЬОМИЙ, останній крок, але чи то через те, що у мене не було проклятущої білої парасольки, чи через те, що отрута уже остаточно паралізувала мої кінцівки, я не зміг подолати прірву і полетів сторч головою до тарілки з рештками фруктового салату.

Я побачив своє тіло, чистісінько так, як про те пишуть усі пацієнти, що побували у комі, себто вид згори, тіло як тіло, не таке вже й погане — дві руки, дві ноги, голова і таке інше, а поруч — прегарну дівчинку, схожу на Аліну у дитинстві. Те дівча стояло сиріткою у куточку і пхикало від страху. І я зрозумів, що то — моя душа.

І я подивувався, яка ж вона, з біса, зворушливо-чиста. Я іще встиг здивуватись, а хто ж тоді я, отой третій, що на те усе дивиться і дивується, але полетів догори так стрімко, що не встиг знайти на те відповіді, і переді мною розгортався вимір за виміром і я іще устиг пожалкувати, що не зможу розповісти про ту подорож Віраліні. А потім…

…а потім я зник…

Щоб

більше

ніколи

не

повернутись

Гроші — річ необхідна, але недостатня. Одначе, необхідно, щоб їх було достатньо і щоб в них не було необхідности.

І спати хочу, спати,

Аж доки не помру…