— Про якого діверя?
— Про тебе. Збирайся.
— А якому генералу?
— Тому, що з ним я сюди прилетіла. У нього тут якісь чи то маневри, чи підписання контракту. Це дуже добре, що ти усе виблював, бо той генерал, аби мені сподобатись, такі віражі закладує…
— Я не можу отак, одразу.
— Що значить «одразу». Ми говоримо з тобою уже котру годину.
— Бачиш, як говорив Джавахарлал Неру…
— А ну його к бісу, того Джавахарлала. Ти летиш чи ні?
— Бачиш, якби ми розставили усі крапки над «і»…
— Мені здалось, ми їх порозставляли. Добре, давай швиденько їх куди слід поставимо, бо нам іще їхати до військового аеродрому світ за очі…
— За місяць до останнього судового терміну мене вивозили для проведення слідчого експерименту. Ну, знаєш, це коли тебе знімають на відеокамеру.
— Сподіваюсь, ти добре вийшов на плівці?
— Та не дуже. Так от, я повинен був показати, як я своєю тачкою перегородив дорогу, що вела від нашого замку…
— Тільки не називай той хлів замком.
— …що вела від нашого замку до кордону із нідерхольцландцями, а як наш старий «форд» через ту перепону спинився, я застрелив жінку, що сиділа за його кермом, потім облив усе те гасом і запалив.
— Це не твій стиль.
— Так от, вони знайшли неподалік у кущах Жан-Люків пістолет із відбитками моїх пальців, а напівпорожню пляшку — у мене в комірчині, хоча ти знаєш, що від гасу у мене починається ядуха.
— Бідний котику. Натерпівся ж ти із тими слідчими експериментами.
— А чому ти не питаєш, хто був у тій машині?
— Ну і хто був у тій машині?
— Ти.
— І що ж тебе дивує?
Мене уже ніщо не дивувало. Мені хотілось лише, щоб ця розмова виявилася черговим кошмаром. Бачите, я стільки разів вів отакі діалоги. То з Костантинопулосом чи Жан-Люком, то з філіппінкою чи новозеландкою, то з дідом Панасом чи панею Брайтенайхнер, а то із марсельцем чи Мар'яниною козою. Кожної Божої ночі мені являлися якісь померлі персони і мучили мене безконечними діалогами. Однак, сон то був чи не сон, та жінка сиділа і чекала на відповідь. Я помацав її руку.
Це був не сон. Вона сиділа переді мною, моя кохана птиця-фенікс, а я, малодушний боягуз, замість піти із нею світ за очі, хоч до пекла, ставив безконечні і непотрібні питання.
— Так що ж тебе дивує?
— У тієї жінки на пальці була весільна обручка, що її подарував тобі Жан-Люк. Але то була усе-таки не ти.
— Тобі не відмовиш у спостережливості.
— Тоді хто?
— Якщо то була моя обручка, то у машині сиділа Мері Лу. Вона у нас усе повідібрала — у мене весільні дарунки і спадщину, у Віри — Алекса. А тоді одного прекрасного ранку щезла, полишивши безутішного Алекса. І єдине, що урятувало його від самогубства, то це необхідність клопотатись про Жан-Люкового готеля, що Мері Лу йому перед зникненням несподівано відписала.
— То він перебрав на себе справи із замком?
— Ах, любчику, ти ж знаєш, то не людина, а ельф. Отого хліва він ледь здихався, а тоді приєднався до нас. То був дуже милий відтинок часу. Алекс поголив собі голову, чисто тобі Юл Брінер, і вони з Вірочкою катались прерією верхи, а вечорами ми грали у бридж. І навіть Андрійко не вередував і не ревнував його до Віри. Бо то був таки і справді не людина, а янгол.
— Що значить «був»? Він що, покинув вас?
— Покинув, — Аліна схлипнула, як мені здалося, ненатурально.
— А як ви поладнали справи із Віриним паспортом?
— Виправили їй добрий, американський. Слухай, це скидається уже на допит. Або ти їдеш, або ні.
— Скажи тільки, яким чином Алекс вас покинув?
— Утопився.
— Себто, як утопився?
— Пішов купатися, заплив далеко і утопився. Віронька собі усі очі виплакала. А тепер трохи заспокоїлась і наказала привезти тебе.
— А що ти думаєш робити із моїм романом?
— Із твоїм романом? Ти маєш на увазі ті клапті паперу, що ти їх обписував мікроскопічними кривими літерами і що їх нам пересилала прибиральниця?
— Саме їх.
— Бачиш, ми щось там пробували прочитати, а тоді кудись викинули.
— А захоплені листи?
— Це була Вірина ідея. Вона не хотіла, аби ти зсунувся з глузду. Ходімо!
Ця жінка мала наді мною силу, як жодна істота на світі. Заради неї я був готовий на що завгодно. Мені було достатньо лише заплющити очі, удихнути майже невловимий букет притаманних їй запахів і не залишалось на світі подвигу, якого б я заради милості удихати той божествений коктейль пахощів не виповнив.
Певна своєї влади, вона поклала довершеної форми руку мені на плече, шепнула на вухо — «Ходімо, любчику» — і серце моє розтопилось від тих слів наче масло на розжареній сковороді.
Читать дальше