Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Я став до черги обдурених за призами лотереї-томболи. Хто отримував олівчик, хто соску або льодяник, а мені випав пластиковий дитячий пістолетик, дуже схожий на справжній, але значно легший. Я спустився до підземного переходу і побачив у вітрині поміж вбиральнею і «Червоним хрестом» фотографію нової, незнайомої мені дівчинки. Хотів би я колись мати отаку гарненьку донечку — розчісувати їй кіски, водити за ручку до театру ну і таке інше. Відмантулю останню зміну, заберу кривавим трудом зароблені гроші і завітаю до неї, поклав я твердо.

Цього разу, нехай і останнього, я мав урешті належну екіпіровку. Віра дала мені свій еластичний і водокуленепроникний комбінезон, зручні, з тієї ж матерії, рукавички, підбиті із середини легкою бавовною, і таку само шапочку-шолом, що надягалася на голову, наче панчоха, із прорізами для очей, рота і носа. То була її робоча форма, бо коли її звільнили з роботи в прокуратурі, вона заробляла на життя як агент спеціального підрозділу по боротьбі з відмиванням нечесно нажитих грошей.

Отак я і йшов, з двома святковими торбинками — форма для агентів спецпідрозділів в одній руці, пластиковий пістолет марки «Беретта» — у другій, і нічим не відрізнявся від натовпу таких само обвішаних торбинками людей. Як не рахувати моєї зраненої маківки, що нагадувала якийсь чудернацький плід, щось середнє між авокадо і хурмою. Отож, усі тягли торбинки і я раптом згадав, що сьогодні — Святий вечір, і страшенно зрадів, що саме сьогодні отримаю чесно зароблені гроші і куплю на них своїм красунечкам купу подарунків, і покладу їх під ялинку, котра росла у Аліни попід вікнами.

Ото буде насолода лежати на її ліжку і дивитися як вони наміряють панчохи, шарфики і рукавички. Я твердо поклав прикупити на здачу добрих наїдків, бо ті булочки з джемом лізли мені уже через вуха.

І ми накриємо на стіл і запалимо свічки і святкуватимемо тихо і по-сімейному. А може, навпаки, я куплю на додачу пляшку горілки, і ми зробимо коктейль з шампанським, як тоді, коли на Віру накотило, і трохи посвинячимо, що мені б також сподобалося. Бо іще, здається, Авіценна радив своїм пацієнтам принаймні раз на місяць влаштовувати ґрунтовну пиятку. Оті старовинні рецепти, що нам час від часу прописувала Аліна, мали дійсно чудодійну силу.

Тільки тепер я осягнув, у чому полягає сенс тяжкої фізичної роботи. То така ж, урешті, радість, дійти до кордону своїх можливостей, а тоді піти далі, хоча здавалося, що межа уже досягнута і за нею ти просто помреш від перенапруги, і не померти, а піти далі, ще далі, і так долати бар'єр за бар'єром, аж до фінішу, де на тебе чекає винагорода.

Того дня я працював легко і майже натхненно, наче Рафаель чи да Вінчі за розписом капели. Зрештою, і вони були, в біса, нічим іншим, як трудягами, що цілими днями стояли, задерши голови і руки догори, оце як я зараз, і водили своїми пензлями, наче я квачем, прив'язаним до ручки від вантуса. І я почав наспівувати. Спочатку оту знамениту тему із Карміни Бурани, ну, ви знаєте:

І виявилося, що у пустих холодильних камерах, де можна було за необхідності зберігати морожені туші гурту мамонтів — чудова акустика. Тоді я проспівав трохи із Равеля, потім спробував 2-й фортепіанний концерт Прокоф'єва, а уже як останню стіну закінчував, то вжарив нашу з дідом Панасом улюблену пісню «їхав козак за Дунай». Попередній репертуар я вивчив, до речі, завдяки моїм королевам.

Здається, я вам жодного разу не розповідав про це їхнє захоплення — вони були пристрастні меломанки. Для них музика несла ту само емоційно-інформаційну палітру, що для мене запахи. Не знаю навіть, чому я, власне, про те не розказував.

Моя видавниця знову написала мені листа. Той брехун-наглядач, що і дня прожити не може аби мені якось не зіпсувати життя, довго не передавав його, запевняючи увесь час, що Америки як континента більше не існує, бо його рознесли ущент терористи, і то так переконливо, що я мало йому не повірив. А як давав мені сьогодні каструльку з блідою рідиною, яку вони назвали у меню «російський борщ», то я побачив під нею знайомий уже за формою авіаконверт. Якби ті добродії скуштували коли українського борщу, бо борщ — то ніякий не винахід, нехай і такої великої держави, як Росія, о, коли б вони хоча б побачили і понюхали той кулінарний шедевр, то назавжди б зарубали собі на носі, що борщ — то вінець української кухні.

А може, то була іще одна із психологічних тортур, котрих вони мають невичерпну кількість про запас. Сповіщають мене напередодні — завтра буде на обід борщ, аби я увесь час не міг ні спати, ні писати, чекаючи на розкішний наїдок, на поверхні якого плавають золоті монетки наваристого жиру, а сам він пахне тринадцятьма — не більше і не менше! — складниками, де абсолютним королем має бути буряк — розумієте, буряк? — підтушений із морквою, цибулею і томатами буряк, а як я на нього цілу добу чекаю, неспроможний склепити очі чи написати бодай рядочок, а отримую замість часником і салом засмаженого, сметаною приправленого і зеленню притрушеного борщику оту забовтану мукою жижку, то це і є тортура номер один із їхнього репертуару.