Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Коли врешті-решт наставав момент мого звільнення від респіратора, я чимчикував до підземного перехода, що вів до вокзалу приміської електрички, і замовляв собі у невеличкому бістро еспресо. Я ставав завжди таким робом, аби слідкувати за одним пікантним закладом, розташованим поміж громадською вбиральнею і відділком «Червоного хреста». О, там, за його призивними рекламами точилось, мабуть, райське життя, бо ти приходив туди незнайомцем, а покидав його за півгодини (я встановив, що в середньому гостям того закладу потребується півгодини), отож, ти покидав його за якихось півгодини — другом. Так, в усякому разі твердив напис над його дверима. А у вітрині, кожного другого дня, саме як я йшов працювати на ниві дезинфекції холодильних камер, розміщувалася чергова, на повний зріст, ударниця того закладу, якій пощастило залучити найбільшу кількість незнайомців і перетворити їх на друзів.

Саме у той час, як я пив, у дівчат була перезмінка. Спочатку приходили ті, що заступали на нічну. Вони не вирізнялися із натовпу і важко було повірити, що за якихось хвилин двадцять вони перетворяться на отих звабниць, чиї фотографїі що два дні обновлялися і радували моє око. Хоча і так вони були гарненькими — джинси, рюкзачки за плечима, волосся, зібране вузликом чи віничком. Вони збиралися кружечком за столиками і переповідали одна одній усякі дурниці. Але молодість має ту перевагу, що надає будь-якій нісенітниці чару. І те, що у вустах літньої жінки виглядає як слабоумство, а у старої, то й поготів, набуває ознак маразму у юних іще по-дитячому припухлих вустах дзюрчить веселим струмочком і веселить серця чоловіків.

Я прислухався, про що теревенили оті кізочки — у однієї розболівся животик і вона показувала, який він став кругленький, бо там збираються гази, інша купила собі затісний, але дуже гарненький ліфчик, і я підглядував скоса, як вона його демонструє — шитий золотом і схожий на адміральський мундир, у третьої вискочив прищик на потилиці — а що вона стояла саме поряд мене, то я навіть сподобився його помацати і висловити з цього приводу свою думку.

Тоді підземні куранти вибивали пів на восьму, дівчата швиденько допивали каву і зникали за дверима тої чарівної установи, яка пропонувала сам те, чого так бракує мужчинам — дружбу. За якихось чверть години звідти випурхувала зграйка райських пташок, що вже відбули свою зміну. З-попід товстого шару гриму світилася втома, довжелезні приклеєні вії із кожним помахом тихо клацали, але й вони були молоденькими, і той професійний макіяж їх майже не псував. Вони теж пили каву і перемовлялися про перебіг робочої зміни, Поставлене перед ними завдання було з біса складним, як і будь-де у сфері сервісу, бо клієнти трапляються усякі, і майже кожен вимагає максимум послуг за мінімум грошей. Я пожадливо дослухався до тих розмов і поклав собі того дня, як я таки дошарую бескінечні кубометри холодильних камер і отримаю «на лапу» свої тяжко зароблені грошики, я завітаю до них і, хто зна, може й сам торгуватимуся за знижку, наче турок на базарі.

Аліна, зробивши комплімент моїй свіжопоголеній і зраненій голові, задрімала. Мої пташки спали коло мене, поскладавши наче крилечки руки поверх ковдри. У мене стислося серце, як я споглядав їхні натруджені і порепані пучки. У дівчаток із закладу, який містився поміж громадською вбиральнею і відділком «Червоного хреста», вони були ніжними, як пелюстки яблуневого цвіту. І це було несправедливо. Як і усе наше теперішнє життя. Єдине хіба добре у цьому каторжному труді було для мене те, що слово «депресія» зникло із мого лексикону. Може у тому і полягає сенс фізичної праці?

Я натомлювався наче віл. Мені навіть снилося іноді, що я — віл, запряжений до великого воза, який тягне чумаків за сіллю до Криму. Дід Панас розповідав мені свого часу, яка то сумирна і трудяща скотинка — волики. Вони були для його народу наче «мерседеси» для хольцландців. Про них, я маю на увазі волів, а не «мерседеси», складали пісні і легенди. До слова віл існувало більш як півсотні синонімів. Так, білий віл звався, приміром, білан, віл, що косив ногами — блиндар, віл чорний із білими боками або ж, навпаки, віл білий із чорними боками — боклій, віл темно-сірий — зозуля, той, у якого роги стирчали догори — заєць, а у котрого дивилися у протилежні боки і до середини закручувалися — козирьок, а як вони закручувалися назовні — козій, віл із білим животом і кінчиком хвоста — ласій, як був маленьким, із рогами наперед — рачок, як його задні ноги не покривали сліду передніх — недоступ, як перекривали — переступ. І так дід міг перелічувати мені ті поетичні назви по кілька разів на день, чого вони так і запали мені до пам'яті. Уже на цьому лексичному прикладі видно було, що за миролюбний та працьовитий був той народ. Не те що, скажімо, древні римляни, чия лексика була упорядкована одній меті — розбити ворога вщент, і то у сотню різноманітних способів.