Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Мисливець Лоренц, другий свідок, розповідав ту історію трохи інакше, може через те, що споглядав її із протилежного, нідерхольцландського боку, куди саме забіг за диким кабаном. Мушу сказати, що він був єдиний чоловік, котрий тричі на день скакав туди-сюди через кордон, не наражаючись на смертельну небезпеку бути з'їденим однією чи іншою ворогуючими сторонами. Він був тим винятком, без якого не існує жодне правило. Кабан, що його Лоренц уже добряче виганяв лісом, раптом закляк, як стій, і підняв, наскільки це було взагалі можливо при його статурі, голову до неба. Лоренц іще встиг скинути рушницю, бо стріляв він не цілячись, з льоту, але перш, ніж він натиснув на курок, як небо розломилося і звідти із ревом і свистом полетіло донизу веретеноподібне тіло, трохи схоже на качан капусти, а трохи на космічний корабель. Через скажену швидкість і тертя об атмосферу воно загорілося і своїм вогняним вістрям увігналося бідному кабанчику межи очі, тоді, так само легко, як куля крізь тіло, пройшло через товщу землі, полишивши за собою бездонну діру і легкий запах озону.

Те озеро, не пам'ятаю, чи я про те уже розказував, стало Меккою для усіляких екстрасенсів, пророків і тому подібних учених і дало поштовх до розквіту Хольцланда, як Нижнього, так і Верхнього. Саме тоді почалось бурхливе будівництво у Нордланді і нестримне пророкування у Рутланді.

На саму лише думку про те, що піді мною на багато десятків а чи й сотень кілометрів простирається товща води того озера, якому рутландці дали назву Око Господнє, мені паморочилося у голові. А як я почав виштовхувати із фішерівського старенького човника бетонний саркофаг із філіппінкою, то мало сам не загудів слідом. Правду кажучи, якби я не був таким слабодухим, то мав би обняти її замуровані ніжки і, аби спокутувати усі свої тяжкі гріхи, здійснити таким робом подорож до пекла.

— А чого це ви, шановний, із чужого човника такий цінний будівельний матеріал викидаєте? Мені б той стовпчик ой як згодився!

Крива Мар'яна, що інколи чатувала поблизу озера у надії іще раз стріти Георгія Побідоносця і стребувати з нього відшкодування за кізочку, та крива Мар'яна, що тепер виступає головним свідком проти мене на процесі і твердить, буцім-то бачила, як я утопив Віру, прив'язавши моїй коханій королеві до ніг бетонного стовба, що так їй, бачите, знадобився б для ремонту курника, вискочила із кущів і вчинила мені справжній допит.

У її скуйовдженому волоссі стримів осінній кленовий листочок. Він був таким довершеним за формою, що я не втримався і витяг його собі на згадку. Та дурнувата Мар'яна відсахнулася, бо їй примарилося, що я збираюсь її убити, про що, знову-таки торочила на процесі — ніби-то я, як побачив, що мене за тим ділом заскочили, то надумав і її, як свідка, прибрати. Вона закричала від жаху, наче її зникла кізонька, і побігла світ за очі, та так прудко, що я їй того листочок і показати не встиг. І коли я на процесі намагався навести на розум і нагадати про той осінній листочок, у її бідній голові щось зсунулося і вона стояла на своєму — було то саме у той день, у травні, як вона косила кроликам травичку. А хай їй трясця, щоб вона довіку у пеклі собакам сіно косила. Отаких свідків я нікому б не побажав. Один із них, шестипалий Фібіг, присягався, що як я одного разу напився, то плакав і розповідав йому про своє утоплене кохання. По-перше, я ніколи не напивався, а, по-друге, як таке одного разу мені і трапилося, то я говорив те у метафоричному смислі, і мова, до того ж, ішла не про кохання, а про сенс життя. А ну їх к бісу, нема у мене часу переповідати оту несусвітеню брехню.

— … бо інтелект собаки, наприклад, визначається за його здібностями адаптуватися до змін у навколишньому середовищі, — закінчила Віра свою лекцію.

І у нас, за словами Аліни, почалось «собаче життя».

Не знаю, чи пробували ви коли заробляти гроші? Я маю на увазі, по-перше, чесним робом, по-друге, багато грошей, а, по-третє, не маючи на руках якоїсь посвідки, що дає вам право на працю, і, як наслідок отого «по-третє», — заробляти гроші на чорну, і до того ж, тяжкою фізичною працею.

Ви ж знаєте, у мене не було ніякої ідентифікаційної картки. Я міг би її може якось виправити, але після тієї ночі у казіно, коли мені явилося моє босоноге дитинство, я зрозумів, що як мати такий ідентитет, то краще взагалі ніякого не мати.

Моя красуня Віра, доки вона влаштовувала приватне життя Аліни із Жан-Люком, свій паспорт прострочила і стала «нелегалкою». Про те, аби скористатися паспортом філіппінки у цих краях, де вважалося, що чорноока грація чкурнула додому, не могло бути і мови. Тому ми відправили на пошуки роботи Аліну, яка мала аж два паспорти, один гарніший за інший. Вона шукала роботу легально і, як скоро виявилося, безнадійно. Бо хоч роботи було — греблю гати, але для отримання доброї роботи потребувалася рекомендація із попередньої доброї роботи, і то саме із цих-от місць, а не деінде з-поза моря.