Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Коли ми всілися у привокзальному ресторанчику, я дізнався дещо про перебіг подій після того, як синкопальна реакція на водне середовище викликала у моєму організмі швидку рефлекторну зупинку дихальної та серцевої діяльності.

— Бачиш, котику-братику, як я побачила, що ти намірявся лишитися із тією прищавою дівулею, то сказала Вірочці — давай-но, серденько, поїдемо без нього, бо наш любчик, здається, закохався, тож не будемо стояти на заваді його щастю. А тут, до того ж, вони зачали стріляти. Той мс'є де-Баркадер, чи де-Він-з-біса-Взявся, що я прочитала йому таку добру лекцію про коридори ймовірності, виявився ніяким не залицяльником, а послідущим злочинцем. Я одразу зрозуміла, що йому чогось треба від мене. Ну, ти сам здогадаєшся, що спаде на думку іще доволі молодій і вродливій жінці, як кавалер у казіно замовляє їй коктейль за коктейлем і призивно дивиться на її декольте. Але той мерзотник, що так гаряче дихав мені у вухо, жадав не кохання, а грошей. Віронька таки мала рацію, як говорила, що обслуга готелів — то переважно інформанти, бо, бачиш…

Вона говорила і говорила, а я пив мінеральну воду, бо нічого іншого моє бідне тіло не сприймало, наче йому було мало тієї водиці, що воно нажлуктилося перед казіно, дивився на її обличчя, закутане легкою павутинкою шарфика і закрите наполовину темними окулярами, і не втримався врешті від питання:

— Аліночко, а куди тебе влучило?

— Чим влучило?

— Бандитською кулею, — зареготала Віра.

— Вірко, ну ти ж і штучка. Могла б розказати йому правду, а не накручувати дитячі кримінальні історії.

— Ну добре, котику, слухай, — почала Віра, — то і справді ніяка не бандитська куля. Діло було так. Коли ми тебе тягли із води, ти подряпав їй трохи обличчя і надірвав мочку вуха, а як Аліна пішла до косметолога аби його підшити, той старий лис намовив її до підтяжки.

— Якої підтяжки? Тієї, що на штани?

— От-от, приміром таке, — встряла Аліна, — як розношені штани потребують підтримки, так і шкіра на обличчі у жінки потребує час від часу невеличкої допомоги з боку косметолога. То, звичайно, завжди ризик і, скажу тобі, страшенний ризик — оте викроювання шкіри. Пам'ятаю, одного разу я віднесла до своєї кравчині такої гарної матерії на сукню. І що ти думаєш, вона із неї викроїла? Страшно було поглянути. Але цього разу я попросила Віру прослідкувати за ходом, так би мовити, крою та шиття.

— І як воно було?

— Чудово, — відказала Віра, — той хірург заробляв би гарні гроші у індійців, знімаючи для них скальпи.

— Віро, припини про ті жахливі подробиці, — мовила Аліна, а тоді звернулась до мене. — За тиждень, як усе заживе, моє обличчя стане схожим на венеціанську маску.

— Або ж на портрети Пікассо, — пирснула Віра.

— Тіпун тобі на язик, серденько, — відказала Аліна, — ти просто користуєшся тим, що я не можу через шви на обличчі побити тебе подушкою.

За тиждень її обличчя, що і раніше було дуже вродливим, стало довершеним за формою.

— Очі сидять симетрично, вуха не з'їхали на потилицю, — констатувала вона задоволено, — і тепер я на вигляд молодша, аніж моя невісточка. Правда, котюсику? Але ж і Вірочка у нас — красуня…

— … правда ж, Вірочка у нас красуня?

Я хитнув головою і повернувся у просторі і часі назад. Я зрозумів, що саме сколихнуло у мені оту низку споминів — нарцис за лівим вушком. Так само, як і у тієї парижанки, що свого часу не встигла поцілити мені межи очі.

— Ну, що там говорять твої принципи динамічного програмування? — спитала Віра.

Вона цьомкнула мене у маківку і улила отим цілунком у пусту сулію мого тіла надію і спокій. Ми знову були, як і на початку — три закохані одне у одного створіння. Три чехівські сестри, що через обставини і брак грошей змушені були жити разом і так само мріяли про небо, усипане діамантами.

Добре, що ми поснідали перед тим, як прочитати ранкову пошту, бо того дня вона принесла нам чимало усяких прикрощів. По-перше, лист від Андрійка, який сповіщав, що не приїде на різдв'яні канікули, бо збирається із батьком на прощу, до якихось святих місць. Отже, ті давно омріяні канікули, коли б ми отримали нарешті партнера до гри у бридж, були коту під хвіст. По-друге, нотаріус, що піклувався справами удови вельмишановного Лароша, себто, мерзотника Жан-Люка, сповіщав, що справи із спадщиною відсовуються на неозначений час, бо, виявляється, на світ вигулькнула одна особа, його позашлюбна дочка, яка пред'явила дарчу, видану її батечком взамін за сплату боргів, на цей хлів, котрий ми вже вважали майже своєю домівкою. Якби нам і цього було мало, то батьки нашого Богом забутого хутірця сповіщали, що ми маємо упродовж трьох місяців сплатити чотиризначну суму за проведення повз нашу будівлю нової каналізації. Чи вони були сповна розуму? За кільканадцять метрів труб отаку купу грошей?