Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Вона чмокнула мене у невеличку пліш на маківці, і її вуста були такими само льодяними, як і пальці. Моя снігова королева легко скочила з підлокітника крісла, і, чарівливо посміхаючися на всі боки, попростувала до сходинок, що вели до гральної зали.

Красуня із нарцисом за вухом сиділа за стойкою бару і фліртувала із тлустим Аліниним залицяльником. Вона була справді дуже гарненька, і мені стало шкода, що я її більше ніколи в житті не побачу.

Відпущені Вірою чотири хвилини тяглися наче чотири безсонні ночі, і наприкінці я був таким само спустошеним, а те місце, куди мене поцілувала Віра, затерпло, наче пересиджена нога. Та жінка таки мала наді мною владу.

Коли я проходив повз стойку бару, моя нова приятелька непевно посміхнулася, наче передчуваючи, що нам більше не зустрітися. Я слухняно замовив три «дайкірі», для неї, її співрозмовника і для себе, сказавши якомога по-світські легковажно єдине, що мені спало французською на думку «єн, де, труа, шо не па фруа», а тоді вибачився, вже не пам'ятаю якою мовою, і наприкінці додав «уно моменто», себто, через хвильку я повернуся, от тільки заскочу до вбиральні, і, запрограмований Вірою, пішов — двічі ліворуч, тоді праворуч, тоді озирнувся, чи нікого не було у коридорі, а тоді прошмигнув до жіночої вбиральні і заскочив до кабінки, де на мене уже чекала на смерть перелякана Аліна.

— Котику, здається, ми уклепалися до історії, — прошепотіла вона мені на вухо. — Якщо Боженька мені і цього разу допоможе, — вона перехрестилася на унітаз, — я обіцяю йому, що не питиму шампанське на сніданок.

У неї існували якісь дуже складні стосунки із Боженькою. Кожного разу, як вона втрапляла до скрути, то давала йому усілякі вигадливі зароки. Треба завважити, що вона їх потім свято дотримувалася, чим доводила атеїстку Віру до нестями.

Під вікном убиральні почувся шум моторного човна. Віра махнула нам рукою, аби ми стрибали донизу. То було суще безумство. Човник здавався згори таким маленьким, його хилитало, немов скаралупку. Існувало дві можливості — або ти схибиш і шубовснешся у воду, або ж не схибиш і переламаєш щелепи об його борт. Аліна, підтримувана Боженькою, прив'язала шарфик до бачка унітаза і, згадавши свої альпіністські вправи юності, доволі швидко, з огляду на вузьку спідницю і високі підбори, добулася до Віри. Єдине, чому вона не навчилася на курсах молодих альпіністів, то це зав'язувати міцні вузли. По мірі того, як вона спускалася донизу, її чудовий шарфик, прив'язаний до бачка дамським бантиком, на моїх очах розв'язувався, а у мене не стало розуму ухопити його кінець, котрий, махнувши мені на прощання Аліниними парфумами, легкою хмаринкою опустився до човника.

Отут-то я і згадав усі прокльони діда Панаса на адресу цього міста, де, аби добутися до найближчої крамниці, потребувалося наймати вітрильник.

Ні, подумав я, стрибати до тієї шкаралупи лиш через те, що Вірі маряться якісь кілери, або вона просто приревнувала мене до вродливої і, будемо відверті, значно молодшої суперниці, котра вже ввижалася мені моєю нареченою… Ні, цього разу, пташки мої, катайте без мене.

Я дивився на них зверху вниз, на двох переляканих і мабуть не зовсім нормальних жінок, і помахав їм, як то роблять голівудські зірки, усією долонею, зліва направо. Аліна одразу зрозуміла мій жест і сказала — під три чорти із тим дурнем, мало ми з ним наморочилися. Але Віра, моя, урешті, єдина любов на цьому світі, що завжди сповідувала командну гру і, як один із гравців, нехай навіть найпоганющий, намагався дезертирувати, не могла цього, як капітан команди, акцептувати, іще якоїсь миті вагалася.

А я стояв, ну викапаний тобі Майкл Дуглас, і зверхньо помахував своєю волохатою лапою. У куточку запаморочливої туалетної кабінки із папером, що його могли б спокійно використовувати ельфи чи феї, я побачив павука. Це було так недоречно і мило, і мені пригадався французський віршик про нічного павучка. Я всівся на підвіконня, аби продемонструвати їм остаточність свого рішення. У лівій кишені у мене мався надійний грецький паспорт, у правій — товстий пакунок доларів, що ми їх завжди розсовували, скільки влізе, про запас, наче паперові носовички. У барі на мене чекав коктейль і майбутня дружина.

Вірніше, не дочекавшись на мене, вона тихо прочинила двері, бо, бачите, молоде кохання якимось телепатичним робом привело її до моїх, так би мовити, обіймів. Я іще довго пам'ятатиму той силует богині, що виходить із моря і той запах прив'ядлого нарциса. А іще — маленький гарненький пістолетик, який так добре пасує до вечірньої сумочки, котрого вона наставила на мене, промуркотівши на своєму паризькому діалекті — аржан, мон амур…