Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Щойно ми вийшли прогулятися містом, як я зрозумів, що усе пережите, вірніше, перенюхане мною, коли не рахувати мою чотирируку богиню Віраліну, було пласким, мілким, прісним і скороминучим.

— Любчику, припини обнюхувати стовби і бруківку, і не лізь так близько до каналу, бо як шубовснешся у воду…

Але то була не вода, клянуся своїм носом. Ті канали були наповнені таємничою матерією, яка нічого не відображала, і ім'я їй було — минуле. Її поверхнею линули марсіянські човники, і тими човниками керували марсіяни Бредбері, і їхні погляди ковзали нами, метушливими пришельцями із майбутнього, і вони сприймали нас зверхньо і катали нас тими каналами, і кожного разу, як я занурював лапу у ту застиглу матерію, вона щезала, бо минулого, власне, не існує. Ті граційні марсіяни не посміхалися навіть, як приймали від нас гроші, мабуть через те, що так само, як і їхні предки, не могли повірити, що оті папірці і справді мають якусь ціну.

Мої королеви гарно пасували до того оточення. Вони просякли місцевими запахами, вони, наче хамелеони, змінили подобу, і їхні рухи стали уповільненими, а чарівні обличчя перетворилися на прегарні порцелянові маски.

І життя наше застигло у шляхетному очікуванні, від якого вушна раковинка витончується і отримує нову звивину, а самі ми стали більш толерантними до чужих міркувань. Вставали ми пізно і неспішно снідали, і та дивна їжа насичувала нас новими благородними почуттями, і нам здавалося, що ми повернулися додому, і те folie a troi ми всіляко плекали.

І я полюбив ходити крамницями того міста і добирати моїм приятелькам довершені за формою прикраси, а на обід ми купували ласощі і розкошували біля моря або ж заходили до невеличкої таверни «S. Lio», і гарнішої їжі не варто було де-інде і шукати. А вже до вечері мої пташки убиралися годинами, а я лежав на розкішному дивані, паша і володар Всесвіту, і давав їм поради. А тоді — слимаки і добре вино, і насолода від місцевої мови, і очікування на минуле.

Ми навіть перестали сваритися, я маю на увазі Віру і Аліну, бо хіба ж я з глузду з'їхав із ними хоча б у чомусь не погоджуватися, більш за те, ми перестали грати в карти, і єдиною нашою розвагою було катання на марсіянських човниках. Ті канали, котрі були, як я, здається, уже говорив, наповнені спресованим минулим і водночас пронизані очікуванням, мали кілька магічних точок, які випромінювали наднапругу такого ступеня, що іноді, це ні від чого не залежало (бо з магією так завжди — вона або виходить або не виходить, тому що позбавлена по своїй природі усілякої закономірності), і от у тих-то вузликах ми втрапляли у міжчасся, де пульсувала пустота, отой простір, де існує майбутнє. І ми плавали годинами, намагаючись опинитися в потрібний момент у потрібному місці, аби вловити ту мить, коли природа почне рухатися назустріч майбутньому, що філософи і називають, власне, життям.

Однією із таких вузлових точок з підвищеною напругою очікування, як запевняла Аліна, було місце перед казіно, із чим Віра категорично не погоджувалася, а я, як завжди, мовчав, бо не мав власної думки. Аліна ж із маніякальною упертістю прагнула туди, для чого вела обложну тактику філософування, чим страшенно дошкуляла Вірі, яка віддавала перевагу літературно-художнім розвагам.

— Бачите, гра із випадком, — читала чергову лекцію черговому керманичу Аліна, котра окрім свого бібліотечного діла мусила колись підробляти собі на панчохи лекторською роботою, і можете мені повірити, кому б вона ті лекції не читала, завжди пробувала донести до простих мас іскру Божу аби, коли не запалити серця, то хоча б будити у їхній підсвідомості якусь дещицю розуму, — так от, гра із випадком, себто, гра з Богом, сповнена містичної величі. Бо гра створює світ, рівнопотужний реальному, в усякому разі для учасників гри. Більш за те, гра — то один із способів існування іншого світу… Ви зі мною, власне, згодні?

Марсіяни-човняри ковзали очима по її струнких ніжках у дорогих панчохах і погоджували, бо і самі належали до іншого, ніким не розгаданого світу, а Віра дратувалася і не хотіла світитися у тому інтернаціональному кублі пороку, що було згубно для нашої конспірації, уже і так Аліною добряче траченої.

— Ну, разочок, голубонько, усього лишень разочок, бо ти ж знаєш, у мене…

— Знаю-знаю, у тебе — підвищений тиск, і ти уже далеко не дівчинка, і оце може тобі востаннє судилося просадити кілька тисяч доларів у казіно, і така інша маячня. А ти, котику, що скажеш? Ну-ну, скажи, не бійся — хочеш побувати у тому вертепі?