Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

У мене в мозку цокотить часовий механізм, що наближає мене до розв'язки цієї історії. Я, здається, просто не встигну її переповісти і змирився із тим. Бачите, як я починав цю історію, то сподівався створити гіпертекст, ухопивши за допомогою семантичного дискретного ряду усю багатомірну розгортку подій, і саме з цією метою я сказав все, що сказав і саме з цією метою говоритиму усе те, що скажу і скільки встигну, хоча і збагнув, що лише пустота — то простір, де існує майбутнє, а, отже, пустий, незписаний лист паперу і являється найгеніальнішим творінням.

Наступного ранку, як я іще ніжився у Аліни в ногах, закутаний у теплий плед, бо дорогою я підходив нежить, до нас увірвався вихор запахів, які я любив найбільше — гіркота опалого листу, льодяні нотки перших заморозків, соковита мелодія опеньок і, як окраса і вінець того букету, — моя прозора і мімозово-духмяна, вкрита після багатокілометрових перегонів міріадами діамантових намистинок Віра.

— У такі моменти, любонько, — позіхнула Аліна, — я розумію, що мав на увазі той добродій, як пропонував уявляти Сизіфа щасливим і радісним. Ти просто уособлюєш собою песимізм розуму і оптимізм волі. Отака типова «Дівчина з веслом» епохи розвинутого соцреалізму.

— А ви обидва — типові декаденти і нероби.

— Ми просто намагаємося не наближати біганиною теплову смерть Всесвіту, — промуркотіла Аліна і засміялася, — котику, не лоскочи мені п'ятки вусами.

— Декаденти і нероби Ви цілими днями вилежуєтеся у ліжку і навіть посуд не поставите до машини.

— Отут ти, серденько, дуже помиляєшся. Цілими днями, доки твоя гіперактивна натура загрозливо підвищує уже і без того критичну ентропію, ми намагаємось той процес якось зрівноважити.

— Рятівники Усесвіту… — зворушено мовила Віра. — Зрівноважуєте…

— Атож, голубонько, днями і ночами — слухай, котику-братику, як ти лоскотатимеш мені ноги, я викину тебе звідси і продовжу процесс високоорганізованого мислення наодинці! — так от, днями і, навіть як ти солодко спиш, ночами ми намагаємося осягнути матрицю можливостей. І коли ми вже перейшли до третього етапу — дослідження генези можливостей…

— Фе, який несмак — жлуктити зранку пиво і примушувати нашого милого котика лоскотати собі п'яти. А якщо тебе уже зранку тягне на філософування, то мушу сказати, що це саме я відсуваю торжество Хаосу, бо рухаюся у просторі можливостей і таким чином поліпшую світ. Наче та жабка у глеці із молоком. А ти, сподіваюся, іще пам'ятаєш, що було із другою, лінивою жабкою, котра…

— Бачиш, із тобою завжди так, твої викладки не можна спростувати, хоча вони нікого не переконують. І чому ти не прийняла душ, ти смердиш наче приблудний пес. І, взагалі, де наша кава?

— Справді, — наважився спитати я, — де наша кава?

І то було дуже необережно з мого боку, бо, коли мої королеви починали переходити на вищі матерії, треба було затаїтися, аби перечекати бурю, а не висовувати голову з-попід пледа і питати про каву.

— О! — зойкнув я і опинився на підлозі.

— О! — і я уже летів східцями донизу.

— О! — і я стояв посеред кухні із кавником в руках.

Схиляюся перед жінками, котрі так аргументовано переконують співрозмовників.

Віра приймала душ, а Аліна спустилася донизу і, доки я готував нам сніданок, розважала мене балачками.

— Знаєш, котику, Віра — розумна і навіть дуже розумна жінка, і я того ніколи не заперечувала, більш за те, я визнаю, що її розум вдосконалюється на підставі позитивних знань і власного досвіду, а завдяки вихованню і прищепленій культурі переростає у справжній інтелект. А це вже — явище, бо інтелект належить до наджиття. Але чого їй не вистачає — то це моєї здатності до рефлексій, асоціативності, обдарованості, моєї біографії, урешті, одним словом отієї духовної суміші, що і робить мене мудрою. І отут-то полягає між нами корінна відмінність, бо інтелект оволодіває смислом, а мудрість — цінністю. О, Віронько, яка ти гарненька у цій одежині! Поглянь, котику, яка вона гарненька.

Я поглянув і мені перехопило духа. Таке зі мною траплялося завжди, як до приміщення, де я сидів, заходила жінка. Було однаково, що то за приміщення, і однаково, що то за жінка, я рефлекторно, нехай лишень на частки секунди, але закохувався у неї, що мої приятельки приписували, як завжди, моєму природженому естецтву. У ресторані вони садовили мене інколи обличчям до вхідних дверей і за його виразом могли безпомилково встановити, коли до зали заходить жінка. Я реагував навіть на немолодих прибиральниць і трансвеститів, а по мірі наближення особи жіночої статі, як перші кілька десятків молекул із ореола її пахощів вривалися до мого гіперчутливого носа, обличчя у мене набувало, за висловом Аліни, аристократичної блідості, а як вона уже поминала мене, напівзадушеного ласом лише їй притаманного жіночого духу, а до того ж була молодою або вродливою, або — спаси Господи! — бінарною комбінацією вищеназваного, то розум мій остаточно потьмарювався. Бо, розумієте, світ для мене ділився на запахи і жінок. Мої приятельки схилялися перед витонченістю моїх почуттів і прощали мені усі мої вади за те, як говорила Віра, що я у своєму побожному захопленні був готовий упасти до ніг жінки, як то, до речі, мені одного разу і приключилося, і то не в переносному, а у прямому смислі слова.