Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Це трапилося у місті, забув його назву, бо ми тих міст об'їхали — матінко моя! — не перелікуєш, тільки пам'ятаю, що було то іще на початку наших мандрів, бо ми кидали гроші на вітер, аж Аліні ставало часом незручно, як по телевізору показували десь про посуху, а совістлива Віра, як Аліна дрімала пообіді, забігала до якогось банку аби потай від неї переказати дещицю зазначеному у титрах попід репортажем про посуху благодійному фонду. Так, воно напевно було десь напочатку, бо стояло у Аліни за номером п`ять.

Бачите, через те, що у неї було важке дитинство, нещасна молодість і злиденне життя бібліотечного працівника, без будь-якої надії ті злидні подолати, вона, читаючи роками на роботі книжки — і то був creme de la creme світової культури, можете мені повірити — укладала для себе подумки перелік усіляких їй неприступних розкошів, яких би вона бажала побачити, понюхати, помацати чи скуштувати. Не пам'ятаю вже той список докладно, скажу лише, що він був вибудований за приорітетами. Так, примірно, за номером три там значилося — «побачити цвітіння каштанів у Парижі», бо хоча у місті, звідки вона була родом, каштанів тих росло — не перелікувати, і навіть насаджені вони були французами, але, повіриш, котику, говорила вона мені, Париж — то свято, котре завжди з тобою, і я їй вірив. За номером дванадцять значився «смарагдово-зелений шартрез», що його рецепт винайшли ласуни-монахи іще тисячу років тому і що танув у роті раніше, аніж ти його проковтнеш, а за номером двадцять вісім-«сережки із смарагдами кольору шартрезу», що я їй добрав у тому місті трьохсот п´ятидесяти мостів і міліона голубів — ну й поганяв ж я їх центральною площею!

Була там і корида у Памплоні — миле, скажу вам, видовище, про яке варто було б написати окремо, аби не брак часу, і навіть рибалка на форель. Аліна примусила мене купити снасті, а Віру, шантажуючи своїм підвищеним тиском і вже ліченими днями до смерті, подих якої вона відчувала уві сні, скласти іспит на посвідку до рибалки, бо ту клятущу форель треба було якось особливо гуманно підхоплювати на гачок, і я пам'ятаю оте чарівне видовище — дві німфи у чоботях аж до вух на тлі сонця, що сходить. Я мусив тягати за ними відерце на рибу, а як вони нічого не зловили, то звинуватили у тому мене, бо я оглушливо чхав і нещадно тхнув часником, а риба та, бачите, була чутлива, наче мімоза.

За номером два числилися гарні панчохи, бо, погодься, серденько, ніщо не додає такої впевненості і чару жінці, як гарненькі ніжки у гарненьких панчохах, і то була свята правда, у котрій я сотні разів сам переконувався. Ну а першим у тому списку, про це, може і не варто говорити, бо ви й самі здогадалися, стояв трунок тієї ділової удовички, яка першою із жінок була допущена до такого, загалом, чоловічого діла і так утерла чоловікам носа.

Отож, у місті, яке посідало за приорітетністю п'яту позицію, я мало не дав дуба. Мені страшенно не хотілося туди їхати через мою водяну фобію, бо я знав про нього із колоритних оповідок діда Панаса. Інвективна лексика діда Панаса була невичерпною, що, укупі із почуттям гумору, було найкращою профілактикою депресії. За його словами, то була гнила і пропаща місцина, де вода плюскотіла просто перед ґанками, а сирість викручувала суглоби і де, аби добутися до крамниці чи сусіда, потребувався човен, якого у нього — трясця його матері — не було, і він мав долати — сто чортів їм у печінку — бувало і по п'ять кілометрів уплав, аби позичити солі чи купити цигарки, і то іще півбіди, бо він був чудовим плавцем, але плисти назад, тримаючи у зубах торбинку із таким делікатним крамом, що як накриє тебе хвилею від моторки, то дурно й плавав, ото — побий їх сила Господня — було справжньою мукою. А іще ті голуби — забери їх холера — такі прудкі, клятущі бестії, доки зловиш одного на обід, сім потів зійде, а як засмажив, то і їсти нічого. І сала у тому місті не було.

І хоч як не сміялася тим оповідкам Віра, і як не божилася Аліна, що не примусить мене плавати із торбинкою у зубах за сіллю, усякого разу, коли заходила мова про пункт п'ятий її переліку, я впадав до тихої істерики.

І безпідставно, бо те місто, куди ми врешті таки потрапили, попри те, що і справді було пронизано безліччю каналів, випромінювало чар стародавнього пергаменту. Воно і пахло, сухо і гарно, як добре видублена теляча шкіра, і кожен місцевий житель, аж до послідущого посудомийника, справляв враження князя у двадцятому поколінні, я не говорю вже про жінок, про їхню поставу, обличчя, голос і, звичайно ж, про їхній запах. Бачите, мені не варто і пробувати пояснити вам нюанси пахощів, хоча б через те, що просто не вистачає відповідної лексики, бо люди — то нюхові дальтоники, але повірте, ніщо не несе такої вичерпної інформації про предмет чи людину, як запах.