Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

А ще він не любив оту сусідку ліворуч, ту, що побудувала курник на межі і що її прабабця була, до речі, нідерхольцландкою, і яка, забачивши Фішера, вчиняла такий лемент, аж її пес, здоровенний і потворний кобеляка із тулубом орангутанга і мордою гієни, починав вити. Її агресивність не мала меж. Кожного дня вона чинила якісь пакості — поливала вапном кущі на городі Фішера, підкидала до його доглянутого садочка собачий послід, а з того часу, як у будинку праворуч від Фішера відкрили бордель, вона ранком збирала викинуті клієнтами зужиті презервативи і прикрашала ними ялиночку поперед Фішеровським ґанком.

Вона розпускала про нього огидні плітки, буцімто він купує любов повій і платить за те натурою, себто цибулею і морквою зі свого городу, буцімто він, опікуючись одинокими дідусями і бабусями, котрим розвозить пошту, приносить їм дещицю попоїсти, примушує їх відписувати йому по смерті їхні Grundsuck'и, і що уже пів-Оберхольцланда належить тому зажерливому поштареві.

Але останньою краплею, що переповнила, здавалося, бездонну чашу Фішерівського терпіння, була чутка про те, що він заморив голодом свою тіточку, аби успадкувати її гроші, котрі вона нажила за довгі десятиліття, працюючи економкою у католицького священика, бо перебрала до своїх рук усю касу Оберхольцландської парафії. Тоді Фішер познімав чергову партію вживаних презервативів, запакував їх до коробки з-під печива і поїхав до метрополії, до одного адвоката, що для нього він уже багато років слідкував за могилкою його матусі, і той склав позов до суду.

Суд, треба визнати його об'єктивність, одразу розібрався у тій історії і присудив сусідці таке — або вона зносить свій курник і вибачається перед Фішером за подіяні йому образи, або платить величезний штраф до судової каси, після чого їй дозволяється продовжувати ті неподобства далі. Той час, що їй було відведено на роздуми, два довгих тижні, вона лютувала і скаженіла. Сім восьмих її розважливої і ощадливої натури боролися проти однієї восьмої успадкованої від прабабці крові, і, коли вона виписувала у банку численні нулі штрафу, то мало не зомліла, ставлячи під ними свій підпис, але садистські нахили узяли верха, і відтепер вона мала законне право прикрашати його ялиночку презервативами. Проходячи повз садочок, де він гомонів із своїми новими приятельками, вона душилася із люті і горлала:

— Та краще я чинитиму оте із своїм псом, аніж із такими імпотентами, як Фішер!

І можете мені повірити, вів далі наш добросердечний поштар, вона таки оте із псом чинила, бо то був уже третій собака за останні два роки, а пепередніх два здохли через її надмірні любощі на виснаження нервової системи, про що Фішерові розповідав сам ветеринар.

Потім ми дізналися про те, хто народився, охрестився, оженився, розлучився і помер, а наприкінець знову повернулися до події, яка за наслідками могла бути для Оберхольцланда страшнішою, аніж чума 16-го сторіччя, повінь 18-го і дві світові війни 20-го, — до будівництва аеропорту.

Поснідавши з нами, Фішер поїхав далі розвозити пошту, а ми усілися на Аліниному ліжку і заходилися переглядати, у зворотному напрямку, вміст військового рюкзака, у якому він збирав нашу кореспонденцію, розкладаючи її на купки, купи і стосики.

Найбільшою і для нас безпечною, була та, куди ми складали рекламні проспекти і листи, що пропонували нам придбати акції, зубну пасту, меблі, засоби для виведення бліх або вступити до товариства майбутніх міліонерів, колишніх міліардерів, друзів меліорації, противників цивілізації тощо. Деякі сповіщали нам, що ми виграли машину, пристрій для зашнуровування черевиків, сто тисяч лір, мишоловку і таке інше.

Доволі височенькою, на щастя для нас, була купка листів, де нас щиро дякували за наперед нами сплачені рахунки. І то було справді щастя дізнатися, що попереду у нас іще більш як півроку часу не ламати собі голову такими клопотами як англійський інтернат Андрійка, сплати за каналізацію, електрифікацію, модернізацію і кат його знає, які там рахунки вони іще понапридумували.

Посередині ми склали приватні листи, які перечитали після обіду, І то була наче мандрівка до далекого минулого і не до нас, а до тих, інших людей, котрі зірвалися бурею майже три місяці тому із тоді іще провінційно-затишної місцинки, а повернулися до вертепу, у якому найменшим злом був бордель праворуч від Фішерової хатки.

А про самі листи я розповім якось іншим часом, бо вони і справді того варті.