Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Але що таке людина? Фізіологія! Ходяча жертва власного тіла! На твоїх очах западається світ, а тобі свербить у вусі, іде під воду населена красенями-велетами Атлантида, а тобі бурчить у животі, повногруда меццо-сопраністка от-от помре від кохання на сцені, а тобі відригнеться пиріжком із кислою капустою. Філософи називають оте нарцизмом, а Віра — домінантністю фізіологічних відправ, і не встиг я іще по-справжньому насолодитися величчю мого горя, як почув за стіною хрюкання кавника, і я пригадав геть чисто усе, і, уявіть собі, почуття голоду виявилося сильнішим за усі вторинні психологічні переживання, я натяг на себе Аліниного пеньюарчика, вступив у Вірині капці, потягся до кухні і несміливо прочинив двері.

— Любчику, який ти милий, — посміхнулася Аліна.

— Викапаний Адріано Челентано, — додала Віра, душачись від сміху.

І я зрозумів, що їхня великодушність перевершує їхню вроду.

То був найкращий сніданок у моєму житті, і, якщо мене таки засудять до страти, то перед смертю я побажаю собі точнісінько оте меню — шинка із пласкої металевої банки, трохи прицвіле від давності солодке печиво, гірка кава, що натяглася пахощами нежилої домівки, і неспішна бесіда двох незрівняних жінок, що з ними я мав щастя провести перед тим сорок годин у ліжку. Праворуч — Аліна. Ліворуч — Віра. І не думаю, що знайдеться на світі хоча б один чоловік, котрому б так поталанило.

Потім ми грали у карти і пригадували наші мандри. Як ми тягалися по бутіках Парижу і мої приятельки наміряли у кабінках обновки, а я терпляче сидів у шкіряному кріслі, попивав еспресо і виносив присуд — оцей ліфчик поміняйте, а цю спідничку розшийте трохи у поясі, а ті черевички віддайте до дешевого розпродажу, ну і такі ним милі зауваги, аж гарненьким продавщицям закипали сльози на очах від люті. Або, що у мене виходило іще краще, то добирати їм парфуми. Ви ж знаєте, як компенсацію мого дальтонізму, я отримав від матінки-природи може і не аристократичний за формою, але надзвичайно чутливий ніс. Час від часу я навіть подумував, чи не придбати мені протигаза, аби якоюсь мірою захищати себе від шокових реакцій на чиїсь спітнілі ноги чи задушливий лосьйон. Не могло бути навіть мови, що я переступлю поріг парфюмерної крамнички. Тому я вмощувався на лавочці або під фонтанчиком за квартал до тої душогубки, а Аліна із Вірою по черзі підходили до мене і давали нюхати напахчені пальчики. Як усі пальці правої і лівої руки кінчалися, а я усе ще корчився від судом, і єдине, що рятувало мене від асфіксії, був запах їхньої шкіри, який струменів крізь синтетичний сморід, дівчата слухняно вимивали руки у струменях амурчика чи Посейдона, і починали гру спочатку. У Парижі я вибрав парфуми для Аліни, а Вірі довелось дочекатися Барселони, але, скажу я вам, оте довготерпіння було винагороджене, бо де б ми потому не з'являлися, чоловіки, не розуміючи у чому справа, дуріли, лишень-но втрапляли до двометрового радіусу дії тих парфумів, аж мої бідні приятельки, як ми посилили правила конспірації, мусили взагалі відмовитися їх уживати. Отакий у мене ніс, і отакий бездоганний нюховий смак!

На обід я наготував моїм красуням свіжоморожених омарів, ми відкоркували кілька пляшок пива і розкошували так аж до сутінків. А тоді подув південний вітер, клятий фьон, що несе непевність і мігрень, а разом із ним до нашого захистку удерлася маршова музика неможливих нідерхольцландців, які, аби вчинити чергову різню своїх ворогів, оберхольцландців, раз на рік тяглися ворожою територією до невеличкої священої нідерхольцландської каплички, яка адміністративно містилася у Оберхольцланді.

— Дві речі ненавиджу на світі — расизм і нідерхольцландців, — любив повторювати Фішер, і я згоден був цієї миті із ним погодитися.

Аліна, що так високо цінувала булочки нідерхольцландців, витягла на світ Божий кілька класичних прикладів, які доводили, що голосна музика означає витонченість смаку, бо от і китайці колись били в барабани, як пили вино і милувалися навесні розквітаючими вишнями, а їм у витонченості не відмовиш, і Бодлер, естет до кінчиків нігтів, пов'язував велич із ніжністю, а сурму називав солодкозвучною, на що Віра, яка після мого роману із філіппінкою, зненавиділа усю орієнталістику, а після моєї венеціанської закоханості у парижанку — усю французську культуру, розлютилася і сказала, що у нідерхольцландців відсутні не те що поняття, а навіть слова, що мають хоч якусь дотичність до культури, і що через оті їхні булочки, що Аліна знову їх замовила, ми теліпатимося коли-небудь поряд з тією капличкою на старій березі, а естети-нідерхольцландці зіграють їй перед тим «Турецький марш» або «Прощання слов'янки».