Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Та зараз у мене і справді немає часу на спогади. Я пишу далі.

Ніщо так не втомлює, як мандри, що урвалися через втрату трьох мільйонів доларів. Повірте мені на слово, я сам те пережив. Ми були такими спустошеними, наче після поразки у вирішальній битві. Я впевнений, не один із славетних полководців міг би потвердити, що єдиний спосіб не накласти на себе потому руки, то заснути на кілька днів. Ще ніколи в житті мені не хотілося так спати, як тої миті, коли я пересунув важкі бетонні стовпи моїх ніг через поріг, і у моїй підсвідомості сплила картинка — мати, що колише дитину в люльці і наспівує, не сказати, щоб мелодійно, але дуже щиро:

Якби я не був тоді таким стомленим, то може б спромігся, ухопившись за той рідний голос, повернути голографічний кристал моєї пам'яті під потрібним кутом і добутися до того ідилічного віку, із яким жодна людина упродовж життя несила розлучитися, і рабом якого я б став за компанію із вервечкою психоаналітиків, але за порогом я осів, наче клунок, і Аліна опісля розповідала, що більш мертвого, аніж я тоді, вона ще зроду не стрічала. Навіть експертка Віра, за ознакою Бєлоглазова, вона мала на увазі «котяче око», сказала, що як я іще не помер, то перебував у останній стадії агонії, а оскільки вони обидві були натомлені не менше і вже не мали сил телефонувати нордландцям, аби ті підвезли свіжого цементу, то це і порятувало мене від долі Костантинопулоса. Вони позачиняли зсередини двері на всі засувки, дотягли мене до Аліниного ліжка і упали поряд, у чому були.

Отак ми і спали. Я — посередині, праворуч — Аліна і ліворуч — Віра. Ми проспали ніч, і день, і ще одну ніч, і сорок годин я насолоджувався спокоєм і близкістю моїх сплячих красунь, і я знав, що сплю і бажав, аби той сон тривав вічно. Але цього разу моє бажання не добулося до небесних сил і не виповнилося.

Більш за те, переді мною з'явився чоловік із гнівним вогняним поглядом, загорнутий у біле простирадло і босоніж. Він тицьнув мені попід носа пачку квитанцій і почав мене телепатично совістити, розгорнувши переді мною, знову ж таки телепатично, величезну, як Всесвіт, і багатомірну, не пам'ятаю напевне вже, скільки там було мірностей, але вже ніяк не менше шести чи вісімнадцяти, карту, яку назвав «матрицею моїх можливостей». Взагалі, провадив він, ми таке нікому не показуємо, це, так би мовити, інформація внутрішнього ужитку, але у випадку зі мною вони зробили виняток, бо я таки допік їм своїми непрогнозованими і алогічними проханнями, які, на превеликий жаль для них, їм доводиться час від часу виконувати, бо мене із чиєїсь, мабуть, помилки, занесли до пільгового списка сиріт із особливо тяжкими обставинами дитинства.

А оце, правив він далі, показавши на вогняну блискавку, яка проштрикувала ту багатомірність, має бути протягнутою із минулого у майбутнє лінією реальності. Себто, та готична лінія, пояснив він дуже ввічливо, що виникає як результат боротьби між екстенсивною силою перепон і інтенсивністю життєвого поривання або elan vital, і якою пересуваються у просторі можливостей майже усі цивілізовані створіння, так чи інакше міняючи навколишній світ, що має бути його відділком зафіксовано. Вони це і роблять, і роблять, до речі, зовсім непогано. Аж поки отой elan vital не висходить від мене. О, вже тоді їх починає лихоманити! Уже скільки його співробітниць звільнилися, а одна навіть утрапила до санаторію із нервовим зривом. Бо коли вони заради моїх забаганок починають коригувати простір подій, зводячи до купи матриці можливостей усіх зі мною корельованих істот, і коли я отримую, завдяки помилково занесеній до моєї матриці пріоритетності, те, чого я так пристрастно собі бажав, виявляється, що то зовсім не те. І що я, за його думкою, не являюсь достойним творцем Космосу, і маю перейти до нижчого розряду, змирити свою гординю і стати гідним членом нашої спільної домівки, себто Космосу.

Врешті йому зрадила витримка, він телепатично рикнув, аж у мене в ушах залящало, а тоді луснув мене по лобі отією пачкою квитанцій-рекламацій, які вони, виявляється, з моєї вини отримували, і я помер.

Коли я відкрив очі, то не зумів пригадати не те що, де я, а навіть, хто я. Я лише відчував, що мені трапилось якесь приниження на грані трагедії, котре мені довіку не спокутувати, і що, яким би воно не було трагічним, попереду на мене чекають іще більші випробування. Наді мною колихалося заткане зорями небо, і я був єдиною у Всесвіті мислячою істотою, котра пережила його колапс.