Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Я почувався винним, що не втопився тоді у тому романтичному каналі. Аби хоч трохи спокутувати вину, я зодягнувся і пішов попоратися по хазяйству. З того дня, як ми повернулися з мандрів, я не вилазив із дому і аж сп'янів від морозного повітря.

Перше, що я поклав собі зробити, — повиривати два бетонні стовпи, що сиротливо стирчали попід моїми вікнами, і де-інде їх зарити, бо бетон був і справді кепським і викришувався просто на очах. Мені здавалося, що я вже відчуваю сморід Костантинопулосових шкарпеток.

З нього я й почав. Земля була — хоч зубами гризи, але мене втішала думка, що, як я його поглибше зарию в землю, то він перестане являтися мені ночима і лаяти мене на чому світ, бо я знову ніс бубну на чирві.

Я вирив урешті бетонний паралелепіпед, поклав його на тачку і поштовхав до найближчого лісочка, якраз на кордоні між Оберхольцландом і Нідерхольцландом. То була зона відчуження, куди роками не ступала нога людини. Місцинка та мала погану славу. Говорили, що той, хто там тинятиметься, скрутить свої в'язи і щастя йому не бачити. І повірте, то була чиста правда. До речі, там, у самому епіцентрі зачарованих хащів, на засохлій осиці, я побачив нашого п'яницю-марсельця, котрого можна було впізнати по картатому кашне, яке він носив зимою і літом, і по альпійським черевикам, що він не знімав їх навіть, як лягав спати.

Так от, то було таки прокляте місце. Три дні потому я не міг ні ходити, ні сидіти, а якось уночі мені наснилася колісниця, якою правувала вогняна жінка. До тієї колісниці було приторочено вутлу торбинку, через діри якої проблискувало моє благеньке щастячко. І біс її знає, куди вона його повезла і нащо воно їй узагалі здалося.

Оті три ночі, що я спав з власної волі у своїй опальній комірчині, бо Віра натирала мій поперек смердючою маззю, до мене знову почав являтися Костантинопулос. Йому, бачте, було незручно лежати донизу головою у барлозі, круг якої тинявся бездомний із моєї ласки ведмедик і плакав, наче негодована дитина.

Зате перед сном мене провідувала Віра. Я влягався на живіт, а вона вистрибувала мені, пробачте, на сідниці і несамовито-любовно втирала у поперек ту мазь. Сморід від неї здіймався до неба і лякав полохливих янголів, але цілющі витяжки проникали попід шкіру і приносили полегшення.

І я, такий хворобливо-чутливий до найменших неприємних запахів, тішився тією процедурою масажу, що межувала із любовним актом, а наприкінці знеможено засинав, і Віра вкривала мене своїм вовняним пледом, так що ночами її пахощі витали у моїй комірчині.

Четвертого ранку, помолоділий на двадцять років, я козликом поскакав до Аліниної спальні, але та вередливиця, що, правду кажучи, після своєї косметичної операції не могла відрізнити запах риби від пахощів кориці (їй там ненароком зачепили якийсь нерв), вигнала мене надвір, бо їй, бачте, псував апетит запах цілющої мазі.

І тоді я вирішив поховати філіппінку, викопав другий стовп, уже доволі швидко, і повіз його до озера, яке вона так любила. Я перегрузив її на човен Фішера, що ним він дозволяв користуватися Вірі і Аліні. Він не заперечував би проти того, аби і я його позичав, але до недавніх пір, себто до пірнання із туалетної кімнати казіно у венеціанський канал, про те не могло бути й мови, так я панічно боявся до води навіть наближатися. Я й тепер страшенно боявся, але мені навряд чи пощастило б знайти іще один барліг, і я був певен, що негоже покинути філіппінку де-не-де на смітнику і що вона заслуговує на більш романтичну церемонію поховання.

Обливаючись потом від страху, я поплив на середину того, як казали, бездонного озера, що виникло кілька років тому, як туди врізався метеорит чи ще яка космічна проява. Свідками того феномену були крива Мар'яна і наш із дідом Панасом сусіда, мисливець Лоренц. Їхні розповіді загалом збігалися, хоча трохи і різнилися у деталях.

Мар'яна божилася, що саме як вона збиралася доїти козу, та, наче навіжена, вискочила із хліва і побігла до оберхольцландського кордону, а там зупинилась наче вкопана, задерла голову до неба і заклякла. Тоді небо розкололося навпіл і зі страшенним ревом на землю опустився Георгій Побідоносець, чи, в усякому разі, особа, що його дуже нагадувала, на білосніжному скакуні, з вогняним списом. Отим вогняним списом, ні сіло ні впало, він проштрикнув бідну кізочку, і на тому місці виникла бездонна діра, яка умить наповнилася водою, а за якийсь час перетворилася на улюблене місце відпочинку, на півдні — для оберхольцландців, а на півночі — для нідерхольцландців.