Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Отож, Вірочка спала, закопиливши дитячу верхню губку. Заснула і Аліна, і її вдало проопероване обличчя було безхмарним і гладеньким, наче яєчко. Одна із них пахла лавандою, інша — мімозою, і те заколисало мене, і я знову обернувся на вола, що дотяг таки воза до Коктебеля, тої райської місцинки, що про неї розказував мені дід Панас, усипаної яшмою і смарагдами, пахучої, іншої такої на світі не знайдеш, бо там якраз змішується настояний на травах степовий вітер із морським бризом, і той дух п'янить сильніше за добрий первач…

— Цоб-цобе, карамане, — лагідно промовляє дід Панас. — Ой, як наваримо зараз кулешику… Га, Степане?

Степан, схожий на одну знайому мені жінку, не хочу розповідати про неї докладно, аби не опуститися до образ, скажу лише, що звали її Брайтенайхнер і що більш безсердечного створіння не стрічав зроду, отож Степан висякався у рукав, стьобнув мене боляче батогом і розсік шкіру межи очима.

— А коби ти здох, редька ти клятий!

Струмочок крові полився мені між очима і червоними сльозами закапав додолу.

— То й наваримо, Панасе, — відповів він. — Приріжемо цього редьку, то й з м'ясцем кулешик буде…

Я прокинувся із почуттям безсилля, приниження, люті і болю. Бо редькою, бачите, чумаки називали невдало кастрованого вола.

— Святи Господи, що у тебе з головою?! — жахнулася Аліна. — Ти її геть у кров розчесав.

Мені свербіло і боліло усе тіло, а найбільше на маківці.

— Це у тебе на нервовому ґрунті, — поставила вона діагноз.

Віра, що принесла саме тацю із кавою і булочками, оглянула мою голову і спитала, чи видають мені під час дезинфекції захисну одежу і рукавички.

— Тільки респіратор, аби не задихнувся.

— А шапочку?

Я похитав головою, і кров від того побігла іще сильніше.

— Бачиш, тобі із стелі капає та хімія на голову і руки. Через те і волосся повилізало, і виразки скрізь.

— Кинь ту роботу, голубе, — порадила Аліна. — Усіх грошей не заробиш.

Усіх не заробиш, але ж уже зароблені я мав забрати. Мені залишилося продезинфікувати іще два холодильники, себто іще одна, остання ходка.

— Ну добре, іще одна ходка, — погодилася Аліна, — але візьми із собою принаймні якого брилика на голову. Хочеш, я дам тобі свого чорний, з вуалькою, той що надягала на похорон Жан-Люка…

Ото було б видовище — я у брилику з вуалькою за модою минулого року. Ми поснідали, і Аліна, котрій велося з-поміж нас найкраще і котра розбила вже не одне старече серце, була настроєна на грайливий лад і спробувала заохотити нас, скажімо, до обговорення Сутри Довершеного Пробудження, але Віра, мій бідний волик-швейнога (вона ходила, наче манекенниця, чарівно плутаючи ногами, і те, що для вола може і було ґанджем, для молодої жінки — аж ніяк) зирнула на Аліну скоса і проказала:

— Довершене Пробудження — це коли просинаєшся ранком, а у тебе болить горло і тобі дозволяють не йти до школи.

Вона поставила чашку із недопитою кавою на тацю і на цілий день зникла у своїй кімнаті.

Усі троє, ми були тяжкими жертвами свого дитинства.

А наступного дня я побачив янгола. Вірніше, спочатку я почув небесну музику. А іще за мить до того на голову мені сіла лапата, завбільшки з футбольний м'яч, сніжинка і, ледь доторкнувшись до моєї голеної маківки, розсипалася на мільйони холодних іскорок. Я підняв голову на звуки райської арфи і побачив янгола, що ширяв наді мною, перебираючи золоті струни.

— О-о! — подумав я сам собі. — Отак воно і починається.

А янгол жіночої статі, хоча я завжди думав, що янголи статі не мають, опустився трохи нижче і простягнув мені кружку для пожертв. Я, зачарований тим акробатичним трюком, бо спочатку не побачив мотузки, яка охоплювала її талію, і не помітив, що на ній були дешеві колготки, що, погодьтеся, також розбивало чари цього Veranschtaltung'a, отож, я, приголомшений свідок чуда, вкинув туди останню монету і отримав від дівчинки, бо то був ніякий не янгол, а дівчинка років дванадцяти-тринадцяти, квиточок до лотереї-томболи.

Бач, на які тільки хитрощі і обмани не йдуть члени тої могутньої організації, не буду навіть називати її імені, бо остерігаюся їхньої помсти, підкажу лише вам, що одна із її філій якраз знаходилася у підземному переході, праворуч від любого моєму серцю закладу, де із незнайомців кували когорти друзів. Отак прив'язати бідне дитя за поперек на мотузку до білизни і спускати його за допомогою стріли баштового крану до перехожих, аби розчулити їх і видурити останні гроші. Я ніскільки б не здивувася, аби раптом взнав, що ту дитину було викрадено іще немовлям і з того часу муштровано для такого роду акцій. Хай їм грець, грошей своїх я уже позбувся, бо коли слідом за першим, щирим, а отже дурним, поривом жертовності мене охопив другий, практичний і розважливий, і я думав скоренько ту монету забрати назад, машиністка баштового крану, вдягнута у форму тієї могутньої організації, натисла на кнопочку і дитину стрімко понесло догори.