Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Бензину, на жаль, вистачило лише до найближчої станції електрички. Від усіх переживань я спітнів, тож перевдягнувся просто в салоні, знявши шолом, комбінезон і рукавички, та й забув оте все в машині. А сам поїхав назад на поїзді, іще устигши купити і наїдки, і подарунки, і ми відсвяткували Різдво мило і по-домашньому. А потім трохи посвинячили.

Отакі-то чудеса трапляються на Свят-вечір і то не тільки в Голівуді, бо люди стають тоді якимись особливо великодушними. Не всі, звичайно.

І наступний день пройшов дуже мило. Аліна моталася туди-сюди на велосипеді годувати своїх залицяльників, котрих назбиралося чималенько. Як у відсотках від загального числа пожильців того боговгодного закладу, то процентів десять, а як брати у відсотках до чоловічої статі, то й усі сто. І не тому, що та інституція віддавала перевагу клієнтам жіночої статі, а просто тому, що десь за межею семидесяти років чоловіки мруть, наче мухи. Але вже ті старі пердуни, що критичну межу подолали, живуть до ста років і вище.

Аліна, котру той контингент називав не інакше як «дівчинко», купалася у компліментах і подарунках. Вона отримувала любовні листи і вірші. Особливо їй подобалися вірші одного банкіра, бо він мав звичку приколювати такером сотенні купюри до кожної сторінки, від чого його поезія набувала вагомої цінності. Кілька дідусів зовсім втратили від кохання голову і пропонували їй руку і серце. Ми навіть усерйоз обговорювали трьох кандидатів. Один був дуже старий і багатий, другий — дуже старий і дуже багатий, а третій, дев'яностоп'ятилітній веселун, грошей мав катма, але це компенсувалось у Аліниних очах його графським титулом. У того останнього, із пам'яттю, яка працювала за принципом телескопа, себто, усе, що близько, їй не сила було вичленити і ідентифікувати, зате події, що про них можна було вичитати лише в підручнику історії, вимальовувалися у найменших подробицях, і от у того третього Аліна раптом закохалася.

То було її перше кохання, сказала вона, як не вважати найпершого, про яке Аліна ніколи мені не розповідала, хоча в усьому іншому стосовно минулого була завжди відвертою. І я дуже любив гортати із нею той альбом, як наша марафонка Віра накручувала кілометри лісами і горами.

Кожна фотографія була як мушка, вловлена у шматок бурштину. І до кожної з них існувала невеличка історія, що завжди слово в слово повторювалася. Ось Аліна — чарівне кругловиде дитя, на руках своєї матусі, смертельно вродливої жінки, і коли я кажу смертельно вродливої, то у буквальному смислі цього слова, бо її врода коштувала трьом чоловікам, кожному на свій лад, життя. Може я колись напишу про неї роман, як цей мій буде розкуплено і як мені, звичайно ж, не зітнуть голову на прохання тих дванадцяти знудьгованих безконечними судочинними іграми людей, що їх тримають уже стільки місяців, нехай і у комфортабельному, але відрізаному від світу готелі. Так от, ця жінка, у незліченних низках коралових намист і мальовничому трахті тримає на руках те миле дитя так, наче яке шолудиве кошеня, з якого боїться набратися бліх. І я чую, як вона говорить фотографу, що дуже погано, як перші діти не вмирають, бо одразу видно, скільки років матінці. Аліна і була саме тим першим дитям, що не вмерло.

Якби я мав коли таку гарненьку донечку як Аліна, я б любив її, утирав би носика і водив на прогулянки, тримаючи за пухку дитячу долоньку. І усі б милувалися нею і дивувалися, що у такого поганого з виду добродія уродилося таке ангельське створіння.

Але іще чарівнішим, хоч те і важко було уявити, наче знак, що стоїть за «фортіссімо», було іще одне дитя. Воно бігло кудись ловити метеликів чи ящірок, його ухопила чиясь рука ззаду за платтячко і затримала так на якусь мить перед об'єктивом аматора-фотографа. Те дитя, схоже на хлопчика, із збитими колінцями і хлопчачим чубчиком, обіцяло колись перетворитися на найпрекраснішу з жінок. Так воно врешті і вийшло, і мені пощастило її зустріти і покохати, і провести з нею не один день, тиждень і навіть місяць. Той альбом я пробував, до речі, віднайти опісля того, як я уже жив у своєму барлозі, а у Хольцланді, Нижньому і Верхньому, вибухнула новина, що дві заїжджі красуні-відьми були урешті покарані за своє чаклунство і розпусту, і то у такий жахливий спосіб, що ніхто не наважувався промовити, як саме. Одним словом, вони зникли, і над Хольцландом запанував мир і спокій.

Отоді-то я й поставив догори дном увесь будинок, від підвалу до горища, повивертавши усі шафи, шухлядки і коморки, шукаючи Алінин альбом. Але він зник так само безслідно, як і його власниця. І у домі було пусто і пахло смертю.