Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

— Не думаю, що йому дозволялося за приписами розвідки зваблювати неповнолітніх.

Але Аліна була сліпою, глухою, безтямно закоханою і втратила почуття гумору.

— Я зараз вам щось покажу, — сказала вона з божевільним поглядом, зірвалась на рівні і побігла до спальні.

— Ось, дивіться, — вона відкрила альбом майже напочатку. — Бачите це фото?

— Сто разів ти нам його показувала і сто разів ту історію розказувала, — Віра взяла на півоктави вище і Аліниним голосом почала: «Того ранку, як я прокинулася, то одразу відчула, що на мене чекає найпрекрасніший день у моєму житті, і що того дня я стріну моє кохання. І я вбралася у свою найкращу і, до речі, єдину сукню»…

— … і поїхала до Дніпра, і гуляла його схилами, відчуваючи наближення щастя…

— Теж мені Маргарита! — Віра доїла свою порцію і підсунула до себе тацю із трьома четвертими гуски. — Не прогулювала б уроки, не завалила б вступні іспити, і твоє б життя склалося інакше. Ну добре, що там було далі у твоїй серцероздираючій розповіді? Коли ти саме хотіла звернути до пам'ятника Володимиру-Ясне-Сонечко, якийсь фотограф-аматор тебе сфотографував…

— То був не фотограф.

— Авжеж, то був інопланетянин, але з фотоапаратом, до речі, не найкращої якості.

— То був навіть не інопланетянин. То була моя безталанна доля, котра навмисне відвернула мою увагу на якусь мить. Гляньте іще раз на фото. Що ви тут бачите?

Я бачив дівчинку із тонкими литками і зап'ястями, із припухлими щічками і ліктиками, на тій невловимій грані між дитям і жінкою, що її красі французи придумали спеціальний термін beaute du diable.

— Ми тут бачимо тінейджера…

— Я маю на увазі на задньому плані.

— Бабусю, що торгує насінням, дитя, що їсть морозиво, собаку, що ось-ось вкусить за литку те дитя…

— А оце?

— Що оце?

— Що це таке?

— Звідки я знаю? Чиясь постать, дуже розмита, у світлому плащі і капелюсі.

— Так от, це і був — він.

— Мій батечко?

— До чого тут твій батечко? Історію ту придумала твоя покійна матінка, Царство їм обом небеснеє. Я була закохана у нього три роки у дитячому садку, а потім ми просто дружили. Окрім того, плащі і капелюхи — не його стиль. То був Берр!

— Який Берр?

— Із Altenheim'y!

— О-о! — сказала Віра. — А я і не думала, що альцгеймер до такої міри заразна хвороба. Ну добре, і тепер ти твердиш, що у результаті такого збігу обставин той невідворотний сторічний дідусь і є щасливим батечком твоєї дитини?

— Нічого такого я не тверджу. Ти просто не даєш мені сказати і слова. Я все-таки старша тебе за віком.

— Приємно почути, що ти врешті змушена визнати цей очевидний факт. Але хто ж тоді являється, повторю знову цю банальність, щасливим батечком дитини?

— Думаю, що той гарненький кельнер.

— Який кельнер?

— Із траторії.

— Із якої саме?

— Там, де нам подали смачнющі равіолі і я ще поспитала, яким чином вони готують той божествений соус.

— І за той час, що гарненький хлопчик втаємничував тебе у рецепти італійської кухні…

— От-от, щось приблизно так, Віронько. Слухай, я піду до себе у кімнату, а то мені не сила бачити і нюхати оцю гуску.

Я пішов слідом за Аліною, підтримуючи її попід ліктик наче дорогоцінну вазу, і ще ніколи в житті не почувався таким щасливим, вірніше, таким причетним до найбільшої таїни на світі.

Наступний день був найщасливішим у моєму житті. То був день, коли мені здалося, що у нас склалася справжня сім'я. Таке потьмарення розуму можна було пояснити лише тим, що своєї сім´ї у мене ніколи не було.

А іще на один день пізніше, як усі католики відпразнували Різдво і взялися до роботи, Фішер привіз нам пошту і ранкову газету.

— Віронько, — сказала Аліна, — дивися який гарненький комбінезончик на цьому бандитові. Такий, здається був колись і у тебе. І шапочка така сама. І взагалі, цей тип видається мені дуже знайомим.

Я хотів вихопити газету, але Віра випередила мене, і я скоренько побіг до туалетної кімнати, бо в животі у мене раптом наче бомба розірвалася.

Я сидів, зачинившися із середини на защібку і розумів, що рано чи пізно маю таки звідти вийти, якщо мені не пощастить сточити із шнурків мотузку і повіситися на зливному бачку.

А там, за дверима туалетної кімнати збиралось на грозу. Віра шурхотіла сторінками газети і, як дійшла до останньої, де була розміщена моя найефектніша фотографія, а фантазія кореспондента досягла апогею і він називав мене поперемінно то арабським терористом, то російським мафіозі, небо розломило навпіл, і я побачив крізь віконце попід стелею, як на землю спускається янгол-месник із блискавкою-шаблюкою, аби позбавити врешті моїх милих дівчат такого небезпечного товариства. Але, трохи повагавшись, він засунув шаблюку до піхов і піднявся назад, до неба.