Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

— Боже мій! Що це таке? — ошаліло запитала я, не вірячи власним очам, певна, що ще помиляюсь…

Старий підкотив до мене столика на коліщатках, на якому лежали якісь речі, і, можливо, продукти. Я не звернула на них жодної уваги, заворожено прикипівши очима до квадратиків двох марок. Старий, хрипко дихаючи, вмощувався у фотелі.

— Перед вами марки, — лагідним голосом пояснив він, — марки з острова Маврикія.

Дипломатичні хитрощі, Мартін, афера — все це як стій вилетіло мені з голови. Я насилу стрималася, щоб не вклякнути перед ним, благаючи дозволити подивитися зблизька на таку дивовижу. Я не годна була відвести очей. Ноги мені підітнулися, я впала на фотеля, але ту ж мить знову схопилася.

— Ви жартуєте, пане! — вигукнула я. — Справдешні Маврикії? Обидва?.. Непогашені?

— Еге ж, люба пані, непогашені, — потвердив старий. — Славнозвісні Маврикії з неправильним написом «поштамт». Бачу, пані, ви дока. Обидві марки з самого моменту їхнього випуску — власність моєї родини. Хочете на них подивитися — прошу!

Опріч «Боже правий!», я не годна була вимовити й слова. Зате цей вигук вихоплювався раз у раз. Володар цього скарбу, цих святощів був дуже потішений такою реакцією і вручив мені лупу, відчувши в моїй особі рідну душу. В релігійному захваті ми разом розглядали марки, чудуючись «вибрикові» дев’ятнадцятирічної губернаторші з острова Маврикій.

Старий звернувся до мене довірчим тоном:

— Ви застали мене якраз за переглядом улюбленої колекції: я вже давно її не бачив і страшенно за нею знудьгувався. Я залюбки продовжив би це заняття у вашому товаристві, адже ви, бачу, теж захоплюєтесь філателією. Чи знайдеться у вас трохи часу?

Трохи часу! Я, не вагаючись, присвятила б маркам і цілий тиждень! Старенький янгол у людській подобі висунув шухляду столу і заходився добувати на світ Божий великі конверти. Я забула навіть закурити й важко дихала, натужно втягуючи в себе повітря. Марки чудові, в ідеальному стані, без приліпок і з печатками експертів, Світ перестав для мене існувати.

— Як вам, пане, пощастило уникнути отих паскудних приліпок? — запитала я, розглядаючи Колумби вартістю у 700 фунтів.

— Це унікальні марки. Мій небіжчик-дід, хай земля йому пером, на щастя, не додумався до цього жахіття, — відказав старенький янгол. — Мені здається, він просто не мав альбома. Мій небіжчик-татусь, хай земля йому пером, мало цікавився колекцією і всі марки зберігав у конвертах. Я ж зайнявся колекціонуванням, коли приліпки відійшли вже в минуле.

— Дяка Богові! А Маврикії? їх іще не взято на облік?

— Ні, люба пані, ще ні. Це єдині марки, що уникли експертизи, а проте їхнє походження не викликає жодних сумнівів; свого часу вони викличуть сенсацію.

— Я теж так гадаю!.. Я ви не боїтеся, пане, тримати все це вдома, та ще й на видноті, не боїтеся впускати чужих людей?

— Яких чужих людей?

— Як це яких, ну, наприклад, мене!

— Але ж ви, пані, для мене зовсім не чужа людина! Як ви самі впевнились, я вельми обачний і когось направду чужого ніколи не впущу. Але мені так небагато лишилося жити, що хочеться і самому надивитися на колекцію і показати її ще комусь, до кого чую довіру і хто може оцінити всю ту красу. Для мене то величезна втіха! Одна з небагатьох, які я знав, і, треба думати, остання.

— Для мене побачити її ще більша втіха! Я просто щаслива, що сподобилася вашої довіри. Не знаю тільки, чим на неї заслужила…

— Я, пані, вік звікував, набрався досвіду і розбираюся в людях. Я, звісно, сподіваюся, що ви не розголошуватимете, що тут бачили.

— Певно, що ні! Боже милостивий! Але ж сюди може втелющитися перший-ліпший мерзотник і пограбувати вас!

— Може, звісно, може. Пробував уже один. Та тепер я в безпеці, бо всі мерзотники гадають, ніби я тримаю колекцію десь-інде. Коли я лежав у шпиталі, вони перевернули догори дном усе в моїй хаті і спіймали облизня.

— А де ж вона була? — поцікавилась я, розглядаючи різновиди першої польської марки і раптом усвідомлюючи, на що я дивлюсь і про що запитую. Це було мов грім серед ясного неба. Я заніміла, завмерла, і мене всю мов обсипало гарячим приском.

На обличчі в старого з’явився хитрий вираз.

— Зі мною. В лікарні. Але я не забирав її з собою, бо, як ви, люба пані, можете собі уявити, охотників до цих речей багато, аж надто багато. За мною стежили. Навіть підглядали, що я беру з собою до шпиталю, ба перетрусили там усі мої речі. Другого ж дня перетрусили пожитки, що я залишив у шпитальній камері схову. Але я це передбачив; старого горобця на полові не обдуриш; я знаю, що роблять з людиною гроші…