Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

З польської переклала Юлія Булаховська

Перекладено за виданням: Joanna Chmielewska. Upiorny legat. Roman. — Warszawa: Gzytelnik, 1977.

Телефон озвався пізно ввечері. Я б взагалі не взяла слухавки, як не брала її протягом багатьох попередніх місяців, коли б не те, що в моїх життєвих планах зайшла раптова засаднича зміна. Саме того дня я переродилася духово й відмовилася від прагнення цілковитого душевного спокою.

Такий цілковитий душевний спокій (що межував з відмовою від усіх клопотів практичного життя) був мені потрібен у зв’язку з наміром усе ж таки втнути науково-фантастичного романа, наміром, здійснюючи який, я довела до нестями половину варшавських ядерних фізиків. Я довго обмірковувала свій твір, постала потреба уточнити певні технічні подробиці, що на них я не розумілася, тож довелося радитися з фахівцями.

— Даруйте, пане, мені потрібне щось таке малесеньке, що могло б поглинати космічні промені. Я знаю, ті космічні промені — то такі часточки, і воно має їх поглинати. Що б воно таке могло бути?

Це запитання звичайно викликало у фахівців якийсь дивний вираз обличчя і лагідну відповідь:

— Якщо промені мають дар проникати скрізь, то вони ніде не можуть зібратися, люба пані.

На що я відповідала:

— Через те мені потрібно, щоб оте малесеньке мало денце…

На тому денці розмова зрештою й уривалася. Фахівці починали дивитись на мене якось утомлено і негайно радили звернутися до інших фізиків. Ніхто з них не виявився таким оригінальним, аби зреагувати якось інакше. Цілком можливо, що це денце становить якусь страшну службову таємницю, яку вони панічно боялися виказати; так, вони мовчать, але вона конче має існувати…

Нічого дивного, що роман у мене ніяк не виходив. Незважаючи на це я хотіла поставити на своєму й буквально кипіла творчою енергією, поклавши не зважати на дивні речі, що множилися навколо мене. Подій було чимало, вони відвертали мене від роботи дедалі частіше, й нарешті настала хвилина, коли відвернули остаточно, і я мусила визнати творчу поразку. Баталію програно, я відмовилася від своїх творчих намірів.

Ну, і того ж таки вечора озвався телефон. Пора, як на мене, була ще зовсім рання: 23-я година сім хвилин. Я так достеменно запам’ятала час, бо переді мною стояв будик, який поспішав рівно на п’ятнадцять хвилин, і він показував 23-ю двадцять. На тому кінці дроту чийсь голос промовив приглушеним драматичним шепотом:

— Рятуйте, вбивають! Їдьте хтось сюди, мерщій! П’ясечинська, 18, квартира 21; це оті двоє, повідомте в мілі…

— … цію, — додала я від себе, теж переходячи на шепіт, хоча й не такий драматичний.

Голос нараз урвався, почувся чи то хрип чи то стогін… Все це виглядало досить поважно, щось грюкнуло, і на мент у слухавці запанувала гробова тиша. Я тримала її й далі біля вуха. Потім я почула якийсь легкий стукіт, згодом голосніший, ще згодом якийсь шурхіт і відлуння невиразної розмови. Одначе в ній годі було щось розібрати. Шурхіт начебто подаленів і перетворився на незграйний галас, що чергувався зі стукотом. Я поклала слухавку не надто вражена, бо почала вже звикати до дивних подій. Було навіть приємно, що я вже встигла відмовитись від свого святого душевного спокою: не в моїй натурі приходити до тями лише після такого телефонного дзвінка.

Цілком можливо, що це просто якийсь дурний жарт. Той, хто телефонував, не поклав слухавки. Я знову взяла свою і впевнилася, що зв’язок триває: мій телефон був заблокований. Хай навіть це жарт, однаково треба з цим бешкетником якось роз’єднатися, бо жарт може затягтися надовго. Жартівник не покладе слухавки, завтра вранці піде на роботу, і я до вечора не зможу користатися з телефона. А я планувала на завтра всілякі важливі розмови, між іншим, з одним відомим і авторитетним ядерним фізиком. Роз’єднати нас могла тільки телефонна станція, але туди спершу треба якось додзвонитися. Отож, замкнене коло.

Якщо це не жарт, треба якнайшвидше заявити в міліцію. Хай та робить, що вважатиме за потрібне й ухвалить відповідну постанову.