Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

Мої зв’язки з міліцією останнім часом вельми пожвавилися. Здригнувшись на думку про те, хто прийме звідомлення про злочин на П’ясечинській, я збігла до сусідів на поверх нижче, зиркнула на годинника і рішуче натиснула на ґудзик дзвінка. Вже за третім дзвінком раптом пригадала, що бачила їх днів зо два тому із валізами перед домом. За дверима панувала цілковита тиша — свідчення їхнього від’їзду на відпочинок десь поза межі Варшави.

Я знову вернулась до себе, пересвідчилася, що телефон справді заблокований, взяла торбинку й вийшла на вулицю, до автомата. Автомат не працював. Це вже починало дратувати. Я не мала уявлення, де шукати іншого найближчого автомата; не знала також, хто ще з сусідів має телефон, а йти і стукати до них усіх по черзі видавалося нетактовним. Я повернулася до нашого будинку, сіла у свою машину і пригадала, що названа тим «дотепником» вулиця міститься десь за сто метрів від мене. Я завагалася.

Перевірити самій, що там і як (згідно з зазначеною адресою), — це забере яких три хвилини. Я могла б, зрештою, проїхати й трохи далі, розшукати десь інший, справний автомат, може, якусь патрульну міліційну машину або навіть проїхати до самого комісаріату чи до головпоштамту. Я сиділа за кермом; ключик стримів у отворі; я повернула його майже механічно. Машина завелася, і я рушила з місця, рушила в бік П’ясечинської… При в’їзді в цю вулицю довелося пригальмувати, бо з неї, якраз серединою дороги, виїздила стара «Варшава». Далі вулиця була цілком порожня. Я під’їхала до № 18 і вийшла з машини.

Парадні двері стояли отвором, а ліфт не працював. Я зійшла на четвертий поверх. Шукаючи мешкання № 21, прокрутила подумки різні версії. Я подумала, між іншим, і про те, що, може, цей жарт адресовано не мені, а пожильцям цього мешкання, до яких ні з того ні з сього раптом мала б з’явитися міліція, вириваючи їх із першого сну. Може, подзвонили з якогось іншого місця, заблокували мій телефон, перебуваючи зовсім не тут, і мені, замість турбувати невинних людей, треба було б зателефонувати до аварійного бюро станції з якогось сусіднього мешкання або з телефонної будки. Тут же мене вибатькують (і цілком справедливо), а жартівники тим часом від’єднають телефона, і я зрештою не зможу навіть довідатися, хто ж це викинув такого коника. Безглуздя. Останнім часом усі мої дії якісь безглузді…

Отак собі розмірковуючи, я натиснула на гудзика, чекаючи найгіршого. Тиша. Я надала обличчю приємного виразу і натиснула вдруге. Жодного ефекту. Натиснула втретє. Знову подумала, що, можливо, то був хтось, хто не любив міліції і намагався допекти їй, а не мені. Відтак я обережно й делікатно натиснула на клямку, пам’ятаючи, що за підозрілих обставин завжди треба діяти саме так.

Двері виявилися незамкненими, за ними панувала темрява.

Я стала на порозі, трохи зніяковіла, ще сподіваючись на щасливе розв’язання загадки. Цікаво, як я почуватимусь після арешту за самовільне вторгнення до чужої оселі? Може, ці люди спокійно собі сплять, а двері забули замкнути на замок з неуважності…

Я помацала стіну біля вішака і запалила світло, яке додало мені енергії та сміливості. Тиша лишалася непорушна. Я побачила маленький передпокій із дверима на кухню і відчинені двері до кімнати. Навшпиньки я пройшла наперед і з несподіваною рипучістю (що буде, те буде!) запалила світло у кімнаті, після чого закам’яніла, приголомшена жахливою картиною.

Мертве тіло я завважила вмент; промайнуло навіть у голові, що в даному разі мені ще пощастило. Якби звідкись таємничо витикалась тільки рука чи нога, я пережила б далеко більший шок. У кімнаті панував розгардіяш: меблі були звичайні, посередині — порожньо, а в кутку під низькою полицею з книжками лежала людина — вочевидь нежива. Щось мені здавило у горлі, між лопаток я відчула мовби холодний доторк ножа, якого мав би вгородити мені нападник, намагаючись позбутися непотрібного свідка; ноги мені обм’якли, голова запаморочилася. Я стояла на тому осоружному порозі й намагалася відвести очі від небіжчика.

За якусь часину з’явилася думка й про те, що, звичайно ж, я можу втекти, уникаючи якихось драматичних ускладнень. Але цю миттєву думку одразу ж холодно відкинуто. Ясно, можна втекти, але спершу треба полагодити клятого телефона…

Телефон стояв на полиці над головою мерця. Доконче потрібно туди підійти. Я радо заплющила б очі, але боялася перечепитись об якусь із порозкидуваних речей. Я перемоглася, зібравши всю свою внутрішню силу, перебрела «розгардіяш», приступила до полиці й одразу ж побачила, що так — дзвонили саме звідси… Слухавка лежала на вільній поверхні полиці, не натискаючи на телефонні важелі. Я обережно взяла її двома пальцями, поклала на апарат і лише потому взяла знову. Почувся нормальний сигнал. Як я й передчувала, я вплуталася в історію… Довелося відмовитися від спокусливої думки про втечу і накрутити номер швидкої та міліції. Отже, я таки встряла в аферу, де, сама того не відаючи, вже давно відігравала роль найпершої підозрілої…