Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

Напевно, щось дуже серйозне, якщо до програми включено злочин. Наспів, видно, час зацікавитися всім цим по-справжньому…

Годинник показував пів на четверту ранку, коли я зателефонувала до Баськи, без жалю й милосердя вириваючи її з теплих обіймів Морфея.

— Випий води, — попередила я її замість вступу. — Я вплуталась у вбивство.

— Нарешті щось веселе! — потішено мовила Баська заспаним голосом, хоча й не дуже здивована. — Можна дізнатися, кого ти порішила?

— Якогось Вальдемара Дуткевича. Що це за один?

— Не знаю. Чи то пак, що я кажу, знаю, певна річ! А за що ти вбила Вальдемара?

— То не я його вбила, а якісь невідомі. Хто це?

— Про кого ти говориш? Про Вальдемара?

— Власне. Про Вальдемара Дуткевича. Хто це, хай йому чорт?!

— Як би тобі сказати… Ну, такий собі…

— Дякую. Ти дала вичерпну характеристику, тепер я вже знаю його як облупленого. Він що, мене знає?

— Зеленого поняття не маю. А ти його знаєш?

— Певною мірою. Досить нестандартне знайомство; дуже однобічне: зовсім не орієнтуюсь у тому, який він був за життя. Чи прийдеш ти, нарешті, до тями. Май на увазі: я не вигадала все це для роману, все це дійсність!

Баська хвилину помовчала.

— Зачекай, — сказала вона трохи спантеличено. — Мабуть, ти маєш рацію. Я справді зараз піду вип’ю води.

Дожидаючи, поки вона вернеться до телефону, я запалила сигарету і принесла собі попільничку. З’явився певний шанс про щось нарешті довідатися. Баська навіть після сну швидко приходила до тями і не в таких екстремальних ситуаціях.

— Розкажи ще раз спочатку, — зажадала вона рішуче і тверезо, повернувшись до телефонної слухавки. — Як на мене, все це надто заплутане, і я, щиро кажучи, нічого не второпаю.

Я розповіла їй про всі події по черзі, не вдаючись до подробиць і поки що нічого не коментуючи.

— І все це правда? — перепитала Баська, явно нервуючись. — Ти певна, що він помер?

— Ще б пак ні! Носоріг на його місці — й той би сконав. Розкажи мені, нарешті, хто він і чому телефонував саме до мене!

— Або я знаю… Звичайний собі чоловік. Працює в овочевій кооперації, вирощує печериці. Я знаю його вже двадцять п’ять років. Трохи безклепкий, але світла душа. Такий порядний, пунктуальний, завжди у злагоді з законом, і взагалі, як хто тобі потрібен до послуг, то він саме той чоловік.

— Був, — поправила я похмуро. — Тепер уже пуття з нього ніякого. Де, хай йому трясця, він доп’яв мого телефонного номера?

— Може, й у мене, — призналася Баська, трохи поміркувавши. — Морочив мені цілий місяць голову, що захоплюється твоєю творчістю і хоче тобі це висловити особисто. Врешті-решт, може, я й дала йому твого номера.

— Ну, і висловив… у дуже оригінальний спосіб. Гадаєш, в останню хвилину життя він хотів поділитися зі мною своїми думками?

— А чом би й ні? Вже відомо, хто його вбив?

— Нуль цілих і нуль десятих. Насамперед, хотілося б знати, чому він зателефонував саме до мене, бо про це весь час допитується міліція, і я мушу щось відповісти. Послухай, може, то він до тебе хотів зателефонувати, та помилився? Може, подзвонив за асоціацією? В екстремальних ситуаціях таке трапляється.

— Цілком можливо, що він телефонував спершу до мене. У таку хвилину я якраз могла б стати йому в пригоді, але мене цілий день не було вдома, ми з Павелом повернулися додому тільки опівночі. А що мене вдома не було, то він міг шукати мене в тебе.

— Звучить цілком логічно, — зауважила я. — Чи знав він, що ви ходите до мене?

— Знав, що ми часто буваємо або в кіно, або в Біланові, або в тебе, або ще десь, але туди не зателефонуєш — тільки до тебе. Можу собі уявити, як ти зраділа!

— Дуже! Ну, та я вже звикла. А ти не можеш мені пояснити, що його спонукало дзвонити саме тобі?

— Протягом двадцяти п’яти років знайомства, коли з ним щось станеться, він завжди телефонував мені. Я вже теж звикла.

— І ти так ощасливлювала тільки його чи, може, ще кого?

— Іще Гавела.

— А що він за один, той Гавел?

— Наш вітчизняний аферист найвищого гатунку. Я розповідала тобі про нього. Ти теж його знаєш… бачила на вулиці: високе чоло з залисинами і губи, як у веселого амурчика.

— А! Згадала. А що він тут робить?

— Уявлення не маю.

— У небіжчика занотований номер його телефону.

Від Баськи долинув такий звук, наче вона похлинулася водою, якої я радила їй випити. Це мене здивувало й занепокоїло.

— Не пий під час розмови: ще, чого доброго, задушишся. Не щодня вбивають наших знайомих…

— Зачекай, — перепинила мене Баська, стаючи раптом ще нервовішою. — Вальдемар мав номер його телефону? Ти певна цього? Де він у нього записаний?