Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

— У нотатнику. Майже поруч із твоїм. Здається, на наступній сторінці. То що? Вони зналися між собою?

Судячи зі звуків, Баська хапливо пила воду.

— Не знаю, — відповіла вона нарешті. — Досі я гадала, що ні, певніш, я нічого про це не знала. Взагалі не маю зеленого поняття, кого міг знати чи не знати Вальдемар. І чого це йому забандюрилось тобі телефонувати!

Я кивнула, хоч і не дуже рішуче.

— Отже, про отих двох ти теж нічого не знаєш? — допитувалась я.

— Про яких двох?

— Він сказав мені по телефону: «Це оті двоє». Я зрозуміла з цього, що вбили його двоє якихось знайомих. Ти їх знаєш?

— Не знаю. Ніхто з моїх знайомих не повідомляв мене, що має намір пришити Вальдемара.

— Може, він бував у якомусь непевному товаристві?

— Уявлення не маю, я буваю — в порядному.

— Чи давно ти його бачила?

— Чого там давно — днів зо два тому.

— І який він був?

— Звичайнісінький. Не виглядав на можливу жертву злочину… Та в мене померзли ноги і взагалі чогось мені не до вподоби, коли провадять слідство в такий час.

Я втішила її, що міліція візьметься до діла тільки о сьомій ранку, і вона буде за першого свідка. Баська невдоволено хмикнула і буркнула щось собі під носа. Я відмовилася від подальших запитань, дала їй спокій і розпрощалася з нею. Розпрощалася не з нехоті чи милосердя, а єдино через те, що мала нарешті трохи поміркувати над усією цією історією.

Баська балакала зі мною якось чудно, не так, як завжди. Можна було б поставити це на карб несподіванці (кого не збурить повідомлення про злочин о пів на четверту ранку!), але тут крилося й щось інше. Вона була зі мною нещира. Атож, саме так — нещира. Фальшивий тон з’явився десь посередині розмови й не зникав до самого кінця. З чого б то? Може, вона хотіла щось приховати? Вона майже не ставила запитань, не цікавили її й подробиці вбивства, не цікавив сам небіжчик, єдине, що її вразило, — це Гавелів телефон. У чім тут річ? Здавалося, вихід простий — зателефонувати Гавелові й запитати, чи знав він Дуткевича. Та я утрималась, пригадавши собі, що з певного (досить довгого) часу мене спостигають якісь дивні пригоди і я мушу над ними подумати. Напевне, це кращий спосіб розкрити таємницю, аніж безпосередні розмови, які, по-перше, роздратують майора, а, по-друге, нічого мені не дадуть, бо співрозмовники можуть удатися до брехні. Отже, треба по черзі розглянути всі оті дивні трапунки.

Та попри все бажання, скупчитись не пощастило. Пам’ять без перебору, сліпо підсовувала все, що їй заманеться, — байдуже, чи це мало якийсь зв’язок із небіжчиком Дуткевичем, Ваською та Гавелом, чи ні. Сяк-так я спромоглася відновити хронологію, але, на лихо, тільки хронологію…

Першим дивним явищем у ланцюгу подій був прапор. Моїм канадським родичам з доброго дива забаглося, щоб я намалювала їм прапор. Надіслали мені докладні письмові настанови, як має цей прапор виглядати і з чого складатися; кілька емблем до нього надіслали листовно, а про решту я мала подбати на місці. Виготовлений шедевр малося надіслати їм як взірець для майбутньої вишивки.

Дикий хаос, спричинений цим замовленням, годі описати. Силкуючись роздобути всі потрібні матеріали та знаряддя, тобто ватман, пензлі та фарби, в тому числі — срібну й золоту, я натрапила на чудовий туалетний папір, якого, певна річ, набрала цілу гору, чим викликала шалені заздрощі у всіх своїх знайомих та друзів. Натовп цих заздрісників із розмаяним волоссям і палаючими очима почав гасати містом, розшукуючи такого самого паперу, як мій. Згодом я розладнала приватне життя і службову кар’єру кільком особам, вимагаючи від них зображення святого Юрія з драконом: на прапорі мали також фігурувати зображення інших святих. Ці добрі люди заходилися робити у себе в хаті генеральне прибирання, розшукуючи для мене потрібні образи й перекидаючи догори ногами свої домашні архіви, а одні знайомі так розходилися, аж зробили у себе в хаті повний ремонт. Коли, нарешті, хтось роздобув святого Юрія на білому коні у родичів із провінції і, тріумфуючи, приніс мені, то з’ясувалося, що я помилилась і переплутала святих. За інструкцією, на прапорі мав пишатися не святий Юрій, а святий змієборець архангел Михайло.

Зі святим Михайлом було легше, я дістала його в церкві святого Михайла, неподалік від власного дому. У понеділок, коли в Музеї війська Польського був вихідний, я вламалася в нього й розжилася на потрібні військові аксесуари. Ватман, пензлі та довоєнні десять злотих я позичила у друзів. За кілька тижнів метушні й наполегливої праці прапор був, нарешті, готовий.