Йоанна Ягелло - Молоко з медом

Моїй онучці Ружі

Усе мало бути не так.

Ця мить. Одна з яйцеклітин дістається яєчника, аби там її запліднив живчик, котрий виграє перегони. Чекає. У той самий момент двісті п’ятдесят мільйонів живчиків (не набагато менше, ніж становить населення Сполучених Штатів) мчать до яйцеклітини зі швидкістю близько вісімнадцятьох кілометрів на годину. Біля трьохсот живчиків опиниться поруч, проте лише одному вдасться проникнути досередини. Іноді чиєсь щастя означає поразку інших. Не так усе мало бути, але так сталося.

Мить злиття. Тоді вже все відомо. Якою буде стать, яке волосся, який ніс, які здібності, яка вдача.

Упродовж перших чотирьох тижнів твоя дитина має близько міліметра завдовжки, важить грам, вона ніби макове зерня, а тоді зернятко гірчиці, чіпляється, ділиться на шари, і з кожного шару формуються різні органи. Тоді довжина подвоюється, дитя вже як кісточка яблука. Йому п’ять тижнів, і ти вперше біжиш до туалету, щоб виблювати сніданок, думаєш, що отруїлася. Ти ще не знаєш, що твоя дитина вже має голову, тулуб і хвостик. Не здогадуєшся, що вона вже є. 125 тисяч клітин, тобто удвічі більше, ніж місць на Національному стадіоні. Починають формуватися мозок і серце. Це вже не ніщо. Воно чекає, коли ти довідаєшся. Немає місячних, спершу ти думаєш, що це затримка, купуєш тест на вагітність, хвилюєшся, пісяєш на пластикове віконечко, чекаєш, тупцяючи на місці, переводиш подих, дивишся. Дві блакитні смужки не залишають сумнівів. Загортаєш тест у кілька шарів туалетного паперу, кладеш у пакет із «Сонечка» й запихаєш на самісіньке дно відра зі сміттям. Або ховаєш до шухляди, збережеш його на пам’ять.

Починає битися серце. Твоя дитина щоночі виростає на третину своєї довжини, ростуть бруньки кінцівок, утворюється пуповина. Тобі болять груди. Дитина завбільшки як ягідка, як пуголовок, із хрящем там, де потім утвориться хребет, з головою більшою за решту тіла, але з руками, які вже можна зігнути в ліктях. Людина. І може, це якраз та мить, коли тобі хочеться, аби про неї довідалася найважливіша особа. Батько дитини.

«Усе мало бути не так», — подумав Адріан. Уже потому, як вона йому сказала. Він ні про що не здогадувався. День був геть звичайний, може, захолодний, як на липень, хмарний, тому їм не хотілося ніде йти, воліли пообніматися вдома. Зрештою, обоє так довго на це чекали… Адріан провів два тижні в Лондоні, вона просиділа у Варшаві, їздила до реабілітаційного центру до Наталії — і більше нічого. У серпні вони збиралися на Хель, із наметом. А решту часу провести тут. Їздити на пляж, сидіти біля Вісли, весь час бути вдвох.

— Хочеш кудись піти? У кіно чи ще десь? — спитав він, але вона відмовилася. Зрештою, йому теж нікуди не хотілося.

Хмари клубочилися над містом, віяв холодний вітер, його манили дім і ліжко. Батька, на щастя, не було, тож можна нічого не боятися. Хай живуть медичні конференції! Останнім часом батько виїздив дедалі частіше, ніби навмисне. Знав, що вони зустрічаються, спитав навпростець, Адріан лише головою кивнув.

— Але ви застерігаєтеся?

— Припини, — відповів він тоді. — Звичайно.

Бо ж вони застерігалися, завжди. Коли Лінка почала приймати ті таблетки, він заспокоївся. Бо завжди боявся, що вона «залетить», боявся того, що це станеться. Тепер можна було не хвилюватися.

Лінка прийшла відразу, щойно Адріан приїхав, навіть речі розпакувати не встиг. Кинулася йому в обійми, у занадто тонкій, як на цю погоду, сукенці, уся тремтіла від вітру й дощу, який невідомо коли встиг початися. Боже, як він за нею сумував! Не міг дочекатися, але принаймні не примушувала його чекати, уже була тут. Його красуня.