Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

Уночі віяв вітер. Поскидав з дерев на сусідньому подвір’ї червоне й жовте листя, яке вкрило гойдалку барвистим килимом.

Подзвонила у двері, але ніхто не відчиняв. Вирішила почекати в саду, хоча добре знала, де лежить ключ. Гойдалка була мокра. Відклеїла від неї мокрий листок і глянула крізь нього на світло. Сонце, щоправда, ледве пробивалося крізь хмари, але його було досить, щоб підсвітлені прожилки почали нагадувати то кровоносну систему, то розгалужені дороги, то цілий всесвіт. Розхитала гойдалку, може, це вгамує калатання серця й дозволить позмагатися з тим, що має статися, і на що вона тепер уже не мала жодного впливу. Заплющила очі, скоряючись ритмові. Угору, вниз, угору, вниз. Раптом на лице впала тінь, і вона мало не скрикнула від переляку, але це був він, його любе обличчя, яким він притулився м’яко до її щоки. І вже цей нечутний крик заглушив у зародку, цілуючи в самісінькі губи, беручи в обійми разом з мотуззям гойдалки й листям, яке вона й досі жмакала в долоні. Віддалася цьому поцілункові, це було таке відчуття, наче він цілував її всередині неї самої, ніби в животі здійнявся цілий рій джмелів, а їхні крильця тремтіли в чимраз палючішому сонці. Впала йому на плече, дозволяючи цілувати, гладити руки, ледь засмаглі й теплі. І враз відчула в поцілунку гіркоту. Там, де щойно бриніли солодко джмелі, стало темно й мокро.

Виразно відчула, що гойдалка волога від дощу, а вона сама неначе скрижаніла всередині, немовби почала замерзати. Затремтіла. А тоді сказала йому. Звуки склалися в слова, які вона воліла ніколи не вимовити. Тепер він стояв за крок від неї, відхилився, наче сахаючись. А вона продовжувала ледь погойдуватися, хоча прагнула замерзнути, нехай би цей холод, що його відчувала всередині, перетворив її на крижину або камінь. Повільно розплющила очі.

— Ти пробачиш мені? — запитала вона.

Але він уже віддалявся, такий прямий, такий високий і чужий. До куртки причепився листок.

Папка:Надіслані

Від: adrian@priv.poczta.com

До: linka@gmail.com

Халі,

Як ти там? Мабуть, не можеш дочекатися першого дня в ліцеї? Щойно повернешся, неодмінно напиши мені, хто твій класний керівник і взагалі. Я трохи нервую, вже навіть починаю думати, що зі зміною школи то була невдала ідея. Я волів би бути там, з тобою. Але тітка все залагодила, і в цій ситуації моя відмова була б чорною невдячністю… Учора в мене були перші уроки малюнка і, якщо чесно, я в розпачі. Таке враження, що я не знаю азів, а може, тут навчають геть по-іншому. Хай там як, але мені здається, що я нічогісінько не знаю. Та можливо, буде легше, коли я почну розуміти викладача, бо він, на жаль, шотландець. Не те, щоб я був проти шотландців, але його акцент мене вбиває! Передавай усім вітання від мене й бережи себе!

Цілую, А.

Лінка розплющила очі. Її охопили недобрі передчуття. Протягом усіх канікул вона жодного разу не прокинулася раніше дев’ятої. Важко було сказати, котра година, бо вчора вона щільно закрила штори, щоб створити затишок, тож дівчина намацала мобілку на тумбочці поруч і глянула на екран. Шоста! Воно й не дивно, що вдома так тихо, навіть будильник ще не дзеленчав. Відслонила вікно й глянула на улюблений дах костьолу, що виблискував на сонці. Ще один спекотний день. Лінка увімкнула комп’ютер і переглянула пошту. Як і сподівалася, у скринці був лист від Адріана. Невідомо, чому, але виїхавши до Лондона, хлопець писав до неї пізно вночі, а вранці Лінка могла прочитати. Навіть, якщо вони сиділи в чаті, Адріан однаково писав щось потім на пошту. Протягом місяця практично щодня.

Халі. Кумедно. Для подруг Халіна була Лінкою, проте Адріан відтоді, як вони були разом, постійно вигадував для неї різні імена, наче одного було замало. Лінчик, Малинка… «Ведмедика» вона категорично не сприйняла. А Халі? Дуже непогано. Шкода, що в неї це викликало асоціації з настільною грою, яку Каєві подарували на День захисту дітей. «Халі-Галі» була класна, навчала рахувати на бананах і полуничках, проте мала суттєвий недолік: до неї додавався дзвоник із жахливим звуком. Щойно на столі з’являлася потрібна кількість однакових фруктів, треба було чимшвидше натиснути на сріблястий дзвінок і забрати всі карти. Семирічний Кай рахував наразі не найкраще, зате дзвоника натискав миттєво. Різке «Дзень!» аж свердлило мозок. Щоразу після «Халі-Галі» в Лінки розколювалася голова. Добре принаймні, що Кай був соньком і ніколи не грав із самого ранку. На щастя, коли Лінка прокидалася, удома панувала тиша. А тиша — це прекрасно.