Йоанна Ягелло - Молоко з медом

— Лисенятко, — муркнув він.

— Лисенятко? — перепитала. — Це щось нове.

І засміялася, він обожнював її сміх.

— Так мені вихопилося, — відказав він. — Але тобі пасує. Особливо до твого рудого волосся.

Бо Лінка пофарбувала свої чудові локони в рудий колір. І тепер виглядала так спокусливо, що він не міг себе стримати.

— Не певна, що я хочу бути лисеням, — почала дражнитися дівчина. — Лисиці — шкідники, вони крадуть курей! Може, краще ти будеш лисом і викрадеш мене?

І тоді хлопець її поцілував, а потім вони пішли до ліжка, точніше, на канапу, навіть не потурбувалися про постіль. Потім він дивився, як вона лежить гола на сірій тканині, її волосся розсипалося довкола голови віялом, і знав, що це мить справжнього щастя, яке неможливо описати. І це було майже нестерпно, така прекрасна, нічим не затьмарена картина. Ще якусь мить. Устав, накинув футболку, а вона сміялася, мовляв, навіщо, але чомусь він не міг цілком розслабитися, це вона була відвертою, усвідомлювала свою тілесність і, хоч запевняла його, що він гарно збудований, що подобається їй, та все-таки Адріан завжди трохи соромився. Пішов на кухню, щось поїсти й відкоркувати вино, щоб відсвяткувати це повернення й зустріч, відчути, що тепер почнуться справжні канікули. Перестати ненадовго думати про майбутнє.

Адріан не знав, як усе буде. Тітка спокушала його навчанням у Лондоні, узагалі він уже вступив, бо вона все залагодила, вдалася до своїх зв’язків. На жаль, у Варшаві його портфоліо вдруге не вразило викладачів Академії мистецтв, тож вибір був один. Він гадав, що коли поїде, то сам, бо Лінка спершу має скласти випускні. Думав, що менше, ніж за рік нічого не завадить їй приїхати до нього, бо там вони зможуть облаштуватися краще, ніж у Польщі. Тітка пообіцяла знайти для нього гарну роботу, тоді він міг би прилітати на кожні вихідні, квитки на літак такі дешеві, що й вона могла б прилітати до нього. Бо ж відомо, як воно: у Польщі важко зробити кар’єру, скрізь потрібні знайомства. Міркував лише, коли їй про це сказати — сьогодні чи пізніше, не хотів псувати цей вечір. Але все однаково зіпсувалося. Тобто… Ні, Адріан справді виявився не готовим до чогось такого, важко було сподіватися, що він просто зрадіє й скаже: звичайно, класно! Налив два келихи вина, витягнув горішки, чипси, почувався чудово; ах, мужчина, який після любощів приносить їжу, майже неандерталець зі здобиччю в зубах.

— Як там Наталія? — поцікавився.

— Ну, слухай… твоє тирамісу — це абсолютна бомба. Тобто… так чи сяк, але Наталія трохи з’їла. Їй уже краще. Я до неї майже щодня їжджу, це недалеко. Зрештою, однаково немає чого робити. А як ти?

— Я? — злякався він. Сказати їй чи ні? — Ну, у Лондоні, сама розумієш, завжди класно… я подумав, може, колись поїдемо разом?

Вона якось спохмурніла. Адріан ковтнув трохи вина. Непогане.

— Спробуй, — сказав він. — Я не знав, чи смакуватиме. Та, здається, співвідношення «ціна — якість»…

— Так… — завагалася вона. — Може, пізніше. А із цим Лондоном… Я мушу тобі дещо сказати.

Він навіть відчув полегкість, бо теж збирався їй щось повідомити.

— Я теж маю тобі щось сказати.

— То кажи, — запропонувала вона.

— Ні, спершу ти, — заперечив. — Зрештою, жінки мають першість.

— Не цього разу, — відповіла вона. Дивно. Вона здавалася якоюсь знервованою, але й збудженою водночас. Якоюсь іншою. — Кажи ти, — повторила дівчина.

— Ну, гаразд, — знизав плечима, але це нічого не полегшувало. Бо… як це зробити? — Знаєш, я й цього разу не вступив.

— Знаю. Але ж у тебе є твоя школа.

— Так, але тітка… Гаразд, скажу, як є. Тітка має зв’язки, її знайомий переглянув моє портфоліо, я можу вчитися в Лондоні.

— А чому не тут? Хіба ця школа погана?

— Ні, але… якщо я справді хочу зробити кар’єру, то потребую чогось кращого, розумієш, Лондон — це Лондон.

— Ти вже все вирішив? — спитала вона так холодно, що він аж злякався.

— Ні, зовсім ні! — вигукнув. Хоча насправді так, вирішив, навіть сказав тітці, бо ж зрозуміло, що це його шанс. — Ну, що ти, я хотів спершу з тобою поговорити.

— Це добре, — відповіла вона. — Бо в мене… плани трохи змінилися.

Про що це вона? Хоче його покинути? Але як це пов’язане з Лондоном?

Вона довго вагалася, тоді з’їла кілька горішків і нарешті видушила:

— Адріане, я вагітна.

Він не знав, із чим це порівняти. Наприклад, із тим, що в усьому будинку згасло світло. Або навпаки: немає струму, і ти сидиш у темряві, і якоїсь миті всі лампи спалахують. Або, коли ти, розігрітий на сонці, стрибаєш у крижане озеро. Або прокидаєшся з похмілля на бетонній підлозі.