Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

Майор підвів голову і зирнув на мене із жвавим зацікавленням.

— Чи знаєте ви тут когось?

Я завагалася.

— Можна щось збрехати чи одразу казати всю правду? — спитала я обережно. — Щоб потім не звинувачували у фальшивих свідченнях.

— Кожен щось бреше або приховує, — відказав він з гіркотою. — Краще буде, як пані одразу скаже правду. На мою думку, для вас це навіть вигідніше. На цьому щаблі слідства взагалі ще нічого не відомо, і навіть якщо пані комусь зашкодить, то несвідомо. Пізніше буде гірше, зрештою — вирішуйте самі.

Я подумала, що цей майор — якийсь дуже розумний жук і що він, безперечно, має рацію. Водночас, майнуло в голові, у цьому є й щось підозріле: підсунув мені нотатника, а слідчі органи не розкидаються без причини речовими доказами на місці злочину. Щось він тут запідозрив… Хтось хоче мене в щось утягти… До мене телефонував незнайомий мені небіжчик. Чудасія, та й годі!

Книжечка не мала абетки, і все в ній нотувалося спонтанно, в міру потреби.

— Баська, — повагавшись, мовила я. — Я впізнала номер — одразу впав мені в очі. Цебто Барбара Маковецька, живе на Польній. Інших не знаю. Тепер оце «Р». Стривайте-но… — Я зазирнула до свого нотатника. — Ракевич! Добре, що згадала… Це один такий собі… На Заході їх звуть бізнесменами. Живе на Гурному Мокотові, адреси не пам’ятаю, але можу показати — де це. Одразу ж скажу — має бути викреслений зі списку можливих убивць, бо надто багатий, аби займатися дурницями. Більше нікого зі знайомих не бачу.

Я проглянула нотатника до кінця і на передостанній сторінці знайшла себе: Пані Йоанна — 41-26-33. Дуже чітко і шанобливо…

— Ну, то як? — зацікавився майор. — Чи був він із вами знайомий?

— Дідько його знає! Може, читав мої твори і захоплювався? Це не так дивно, як вам видається, — є й такі.

— Я анітрохи не дивуюсь, — чемно відказав майор, знову щось обмірковуючи. — Дуже незручна ванна! Так хто ця пані Маковецька?

— Моя подруга.

— Розумію, що подруга. Але, окрім того, вона хтось же й ще?

— Так, звісно. Водій за фахом. Має права четвертого класу. Може водити автобуси.

— А де вона працює?

— Ніде. Працювала була на транспорті, але облишила. Відмовилася від своєї роботи, коли якось мусила тричі зряду міняти колесо свого ваговоза, вночі, під дощем, і ніхто їй не міг, та й не хотів, допомогти. Це так на неї вплинуло, що вона відмовилася від будь-якої роботи взагалі.

— А з чого ж вона живе?

— З того, що виграє на верхогонах і що заробляє чоловік.

— Ага! — жваво відгукнувся майор і знову мовби завагався. — А що поробляє чоловік?

Я мала велику охоту поінформувати майора, що Павел теж грає на верхогонах. Проте похопилася і сказала, що він перекладач із німецької і непогано заробляє.

— Пані не здогадується, що в них могло бути спільного з цим Дуткевичем?

— З яким Дут…? А! З цим? Не маю зеленого поняття. Взагалі, щоб не було непорозумінь, хочу ще раз звернути вашу увагу на той простий факт, що я справді з цим Дуткевичем не знайома, тож нічого про нього не знаю. І не питайте мене, будь ласка, вдесяте, чому він до мене телефонував, бо цього я теж не знаю. Мене й саму це інтригує, і я зроблю спробу все з’ясувати.

— Що ж, з’ясовуйте, — погодився майор, чим неймовірно мене здивував. — А тоді поінформуєте й мене. Чи зможете ви завтра скласти офіційне зізнання?

— Тобто завтра чи сьогодні? Вже чверть на четверту.

— А, чи то пак, сьогодні.

— Тоді десь після дванадцятої дня. Раніше не хотілося б.

— Зателефоную до вас близько дванадцятої, — сказав майор. — А зараз попрошу вас, пані, підписати протокол і можете йти додому.

Виявилося, між іншим, що я, крім усього іншого, ще й свідок обшуку в небіжчиковій кімнаті. Я дотримувалася думки, що нічого в помешкання не підкинуто і нічого в ньому не переховувано, тож поставила свій підпис зі спокійною душею. Мене зацікавило повідомлення, що нотатника знайдено в затиснутій руці небіжчика і розгорнений він був саме на тій сторінці, де значився номер мого телефону. Це мене починало не на жарт непокоїти.

У всій цій ситуації було щось незрозуміле. Сам телефонний дзвінок від небіжчика — то, звісно, дрібниці, бо дурні випадковості можуть статися з кожним. Але на мене останнім часом вони просто сипалися. Майор поводився оригінально, сам утелющив мені в руки нотатника і звелів його проглянути. Пристав на те, щоб я сама шукала причини дзвінка, і це теж дивувало, бо на початку такі мої наміри трактовано зовсім інакше — з погрозою в голосі. Звідки ж тепер ця лагідна поступливість? Той-таки майор підкинув мені думку, що мене зумисне хочуть уплутати в якесь паскудство… Мабуть, навколо мене діялося щось таке, на що я не звернула уваги, поглинена «допитами» ядерних фізиків.