Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

Майор Фертнер був середнього зросту, щуплявий, мав меткий, розумний погляд; вуха в нього трохи стовбурчилися. Дивився він на мене якось зневажливо і підозріло.

— Скажіть одразу, чого ви торкались, — порадив мені майор таким тоном, ніби й гадки не мав вірити у мою правдивість.

— Клямки дверей і замка, — відказала я з притиском. — Вимикача на стіні. Другого вимикача. Йдеться про те, чого я взагалі дотикалася чи тільки руками? Бо одвірка я дотикалася лише плечима.

— Руками, руками.

— Телефонної слухавки. І нічого більше. Я про це подбала. Міліцію я чекала на сходах.

— А клямки на внутрішніх дверях?

— Другої ні. Двері були відчинені навстіж.

— І ви твердите, що з ним зовсім незнайомі, з цим мерцем? Ви певні того?

Ми розмовляли, сидячи на ванні. У кімнаті поралася так звана слідча група.

Ванну кімнату, з невідомих мені причин, оглянуто насамперед, і тепер ми з майором могли там поводитись як завгодно.

— Правду кажучи, ні, — визнала я з гіркотою. — Тобто я не певна. Прізвище цієї людини ні про що мені не промовляє. Щодо обличчя, то ті риси, які я встигла розгледіти, видаються мені чужими. Але я просто можу не пам’ятати.

— Ну, добре, але ж він телефонував саме до вас, га? Тож у нього мав бути ваш номер?!

— Авжеж, мабуть… Але звідки він у нього? Ситуація справді безглузда: геть чужа людина в останню хвилину життя дзвонить саме до мене й зараз по тому замовкає назавжди. Якесь ідіотство. Нічим я не зможу довести, що я не знала цієї людини; я б і сама комусь не повірила із такою розповіддю…

Погляд майорів ставав дедалі підозрілішим.

— Цікаво, — зауважив він, — чому він подзвонив одразу до вас, а не, наприклад, до швидкої чи міліції? Вас це не дивує?

— Бо в мене така клята вдача, — відповіла я похмуро. — Ніщо мене вже не дивує. Я хотіла мати спокій, ось зі мною й кояться такі речі. Я вам раджу про всяк випадок перевірити всіх абонентів, чиї телефонні номери відрізняються від мого на одну цифру, ану ж щось з’ясується.

— А ви сюди приїхали тільки тому, що він зателефонував, так?

— Ну, мабуть, тільки тому. А ви на моєму місці не приїхали б?

— На вашому місці запевне ні. Треба було не дотикатися тієї трубки, залишити, як вона була. Адже тепер не можна довести, що він дзвонив саме до вас.

— А як я мала заявляти в міліцію? Телепатично?

— Ні, з іншого апарата.

— Але ж уся штука в тім, що я не мала напохваті або десь поблизу іншого телефонного апарата.

— Все одно, не треба було нічого міняти.

Я спалахнула.

— Тобто ви гадаєте, хтось повірить, ніби я все це вигадала? Отак собі з доброго дива, без жодної причини, припхалася сюди вночі? А може, то я сама його і вбила? Ха! Мені більш нічого робити, тільки зриватися з місця й летіти, щоб когось замордувати. Як там його звати? Дуткевича…

— Вальдемара Дуткевича.

— Якого я взагалі не знаю! Чи не здається вам, що якби я все це вигадала, то якраз би сказала, що його знаю? Ні, то в мене, бачте, така своєрідна манія — вбивати цілком незнайомих мені людей, таке собі новітнє хобі!

— А я вже про вас чув, — нагло урвав майор.

Я зрозуміла його з льоту. Справді, з огляду на недавні численні події, він міг багато чого чути. Міг навіть підозрювати мене в дуже дивних речах.

— Мабуть, від капітана Ружевича? — підказала я обережно.

Майор не відповів на моє запитання.

— Одне певне: ви постійно маєте причетність до якихось порушень норм і закону, — сказав він значливо. — Між нами кажучи, я справді вірю, що він до вас телефонував. І, очевидно, не без причин. Чи не складається у вас, пані, такого враження, ніби хтось навмисно хоче вас у щось уплутати?

Думка була нова і трохи мене спантеличила. Треба буде обміркувати її гаразд. Мавши звичку відповідати на запитання одразу ж, я і цього разу спробувала дати негайну відповідь.

— Не знаю, пане… Точніше, про це я ще ніколи не думала, просто й на думку не спадало. Може, ви й маєте рацію…

— Категорично цього я не тверджу, — швидко відповів майор. — Мене цікавлять тільки ваші враження.

— Щодо вражень, то я ще не певна…

До ванної кімнати увійшов молодик і мовчки подав майорові маленького, зіпсованого нотатника. Ще й досі перебуваючи під враженням висунутого звинувачення, я запалила цигарку, намагаючись зібрати думки. Марна річ! Тоді в мене майнула гадка: чи не попросити їх приготувати чаю: у небіжчика в кухні, мабуть, було все для цього потрібне. Я зазирнула через майорове плече і відразу ж і думати забула про чай, бо побачила в нотатнику знайомий номер телефону. У мене всередині наче щось урвалося.