Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

— Йому зробиться теж. Після чого все-таки відбудеться врочисте розпечатування духівниці. Про громадський резонанс цієї акції я вже не кажу. Що його робити — розуму не приберу. Може, тікати до Південної Америки?

— Не знаю, чи пощастить, нема ж іще паспорта. Стривай, давай-но помізкуємо. Він справді може одразу ж гигнути на місці, треба бодай наслідки передбачити. Ех! Якби не було тої холерної духівниці…

— Ха, ха! — гірко зареготав Мартін. — Якби ж не було духівниці!..

— Виходить, треба знищити духівницю. Дозволь, я міркуватиму вголос, так мені буде легше. Пограбувати нотаря… Ні, не годиться: складно й небезпечно. Ха! Старий повинен усе влаштувати сам. Треба його вмовити, щоб він знищив духівницю. Знищити можна за п’ять хвилин, хай він сам зателефонує до нотаря, накаже приставити той заповіт і знищити.

— А як я його намовлю?

— Не ти! Тебе слід якомога очорнити. Це можу зробити я, піду до нього, виллю на тебе відро помий, поясню, що з такого мерзотника, як ти, не можна робити спадкоємця…

— І це не буде жодною брехнею…

— Заткни пельку. Я переконаю його, що над кандидатурою спадкоємця треба ще подумати. Насамперед, нехай він спалить духівницю, а тоді вже можна буде спокійно міркувати.

— А потім ти підтвердиш, що таки не брехала…

— Заткни пельку, кажу тобі! Потім треба буде осідлати дипломатичного коня, а то він зразу помчить до міліції. Якщо, звісно, виживе. До такого мерзотника, як ти, він не чутиме милосердя. Змальовуючи ситуацію, можна буде й не виставляти тебе в головній ролі, а посилатися на Баську та Доната. Басьці уже все одно, а Донатові й так ведеться щонайкраще, бо він не фігурує на майоровім «екрані»…

Мартін, дуже блідий, кілька хвилин обмірковував мою ідею.

— Ні, — рішуче заявив він нарешті. — Я мушу сам розрубати цей вузол, а то виходить казна-що…

— Дурень ти несосвітенний! Так ти виявиш геть усе, вийде, що все це робилося зовсім не на те, аби прислужитися державі, а з особистою метою: запопасти марки!

— У нашу фінансову діяльність на користь держави однаково ніхто не вірить.

— Так, але ніхто також не може довести, що це неправда. Якщо все оприлюдниш, одразу підведеш під арешт і решту трьох. Тобі не вільно цього робити, та й квит!

Мартін знову задивився на краєвид попереду. Його очі були сповнені розпачу.

— Холера! — похмуро озвався він. — Одначе винні кінець кінцем вони, — додав роздратовано. — Гаразд, — зважився нарешті Мартін. — Я чую себе як найпослідуща свиняка. Їдьмо, треба викласти йому всю правду…

Старий жив у старовинному будинку на першому поверсі. Я зійшла мармуровими сходами і подзвонила у двері з двома «вічками». Мартін зостався в машині. Мені так довго не відчиняли, аж я почала вже бентежитися. На думку, що зараз я знову наткнуся на трупа, мені зробилося зле, і я вже зібралася тікати. На щастя, за якусь часину за дверима озвалися кроки. Обійшовшись без звичайного безглуздого, «хто там?», старий дід прочинив двері на довжину ланцюжка і зміряв мене з голови до п’ят гострим поглядом. Він був і справді старезний, хворий, сухий, як тріска. Поцікавився, чого мені треба? Я пояснила, що я Мартінова знайома, прийшла у пильній справі, й побалакати хотіла б у хаті, а не в парадному. Він завагався. Я назвалася і показала паспорта.

— А-а-а! — заспокоївся мій співрозмовник. — То це ви, пані? Я вас знаю, щоправда, поза очі, пан Тарчинський багато про вас розповідав. Прошу, прошу, вже відчиняю, але, якщо ваша ласка, на паспорта я все-таки погляну.

Я чула себе дуже ніяково, і поки дід знайомився з моїм паспортом, кляла в душі Мартіна на всі заставки. Дурень царя небесного! Він мене так вихваляв, а я мушу зараз кидати на його адресу найтяжчі звинувачення. Тим часом старий поводився дуже дивно. Він віддав мені паспорта, потім вистромив з дверей щось наче загнуту рурку з «вічком» і роззирався на всі боки крізь те «вічко». Певно, якась подоба перископу. Не звертаючи жодної уваги на моє зачудування, він уважно роззирнувся навколо і, лише впевнившись, що скрізь порожньо і в парадному ніхто мене не супроводжує, зняв ланцюжка і розчинив переді мною двері.

— Прошу, прошу, — жебонів старий. — Заходьте, люба пані, до моєї господи й даруйте за скромне прийняття, адже я самотній і недужий, щойно повернувся зі шпиталю по тяжкій хворобі. Сідайте, люба пані…

Говорячи, він добув із кишені піжами ключа, відчинив кімнату і показав на старого фотеля біля письмового столу. У передпокої я побачила двері до іншої кімнати і була дуже здивована, що він запрошує мене не в неї, а в кімнату, яку обачно замикає на ключа. Я вже хотіла спуститись у фотель, але вражена побаченим на столі, прикипіла до місця. Там лежали дві марки і на кожній на них видніла така знайома мені голова королеви Вікторії…