Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

— Ні, не доти, — жваво втрутився поручник Гумовський. — Валютники почали загрожувати йому «помстою»…

— Замовкни! — вигукнув майор. — Не перепиняй свідка. Говоритимеш потім.

— Справді, я була свідком подій під кіоском Руху, — погодилась я. — Ви кажете, «помстою»? Пєжачек, певно, перелякався на смерть, та коли з’ясував особи потерпілих, то, навпаки, дуже зрадів. Вони були у нього в руках, і він міг будь-коли їх виказати. Можливо, Дуткевича він смертельно зненавидів саме за те, що до певного часу не міг його виявити, а, може, Дуткевич до того ж видався йому недоумком через оту свою зовнішність? Не знаю, в кожному разі він був для нього ворог номер один. Пєжачек знову почав шантажувати двох хлопців, бо тепер мав певний конкретний матеріал: по-перше, міг заявити на них до міліції, по-друге, — нацькувати на них оскаженілих валютників. Вони, либонь, трохи перелякалися, пішли на поступки і згодилися побити Дуткевича. Вбити — ні, це відпадає, але відлупцювати згодилися залюбки. Не знаю, чи вони своєю охотою шукали у Дуткевича грошей, чи за Пєжачековим наказом…

— За наказом, — кинув, ніби між іншим, поручник Пєтшак.

— За наказом? Ну, тоді він кретин. Раз він збирався його вбити, то мав їм наказати негайно ушиватися!

— Не перебивайте! — зауважив майор.

— Він же був страшенно жадібний…

— А, розумію! Він хотів мати гроші, але щоб самому не сидіти. І їх перепало б йому чимало…

— Словом, вони мали його настрахати. Здається, у Дуткевича у дверях було «вічко», тож він їх побачив крізь нього і, певно, перепудився, бо одразу ж їх упізнав. На смерть переляканий, одразу зателефонував Басьці Маковецькій, а тої не було вдома, і сусідка сказала, що вона в мене…

— Ну, нарешті! — видихнув майор з полегкістю.

— Вони зайшли, луснули його по голові, після чого довго марудилися, шукаючи грошей. Пєжачек чекав десь нагорі, у слушну хвилину тихенько спустився сходами (їх там уже не було), і залюбки добив Дуткевича, розраховуючи на те, що в разі чого вся відповідальність ляже на них. Навряд, щоб він устиг звідти чкурнути, бо я приїхала негайно, він, мабуть, чув цокіт моїх обчасів на сходах… Дивуюсь, як він не порішив і мене…

— Дуже шкода, що він цього не вчинив, — чемно звернувся до мене майор.

— Франека та Вєсєка він, мабуть, нажахав повідомленням, що жертва їхнього нападу сконала, бо обидва зникли, мов крізь землю провалилися. Може бути, що він сам допоміг їм щезнути, у кожному разі знав, де вони. У Франека Пєжачек поцупив ключ від гаража пана Ракевича. Він знав, що слідство ще не закінчилося і, зрозуміло, весь час хотів тримати руку на пульсі, пильнуючи, щоб нічого не випливло на поверхню. Тим часом Баська не могла вигадати нічого ліпшого, ніж розпустити язика у «Слов’янській». Його підлеглий, отой, із червоним кашне, почув її мову і, мов ошпарений, побіг повідомити свого шефа, навіть не знавши, наскільки це для шефа важливе. Шеф одразу допетрав, що Баська може пов’язати між собою всі факти, він запевне знав про її знайомство з Дуткевичем, а також про її знайомство з Гавелом (Франек працював у Гавела). Звівши все докупи, він зрозумів, що йому загрожує. Тож почав негайно діяти, вистежив Баську, і цілий наступний день тримався їх, наче реп’ях собачого хвоста. Той, хто вдавав п’яницю, вивів машину з Гавелового гаража, прикотив її на околицю Віланова, певно, сам гаразд не знаючи для чого…

— Ми вважаємо, що він нічого не знав, — жваво втрутився майор.

— Пєжачек зробив машиною наїзд, певний своєї безпеки, бо машина вказувала на Гавела, хоча він сподівався, очевидно, що її взагалі ніхто не розпізнає… Мотиви його не обходили, хай міліція сушить собі голову, для чого було панові Ракевичові усувати зі свого шляху пані Маковецьку. Дивно, як ви, панове, цього не відгадали.

— Ба ні, часами трапляється, що ми теж маємо голову на в’язах…

— Я підозрюю, що з тими Франеком і Вєсєком ви мали чималий клопіт. Підозрюю, що страх як важко було їх розшукати, бо вони ніколи не стояли на обліку в міліції. Правильно я міркую?

— Цілком, — похвалив мене майор. — Узагалі всі ваші тези напрочуд влучні і заслуговують на увагу. Прошу продовжувати.

Я трохи розгубилася від таких компліментів.

— А мені, власне, нічого вже додати. Мене зараз хвилює лиш одне: як ви доведете Пєжачекову провину. Він, мабуть, справді сидів на горищі в будинку Дуткевича?

— Так, сидів.

— І, напевно, ніхто його не бачив. Боюсь, моя заява про те, що, сидячи на сходах, я відчувала атмосферу злочину, не зарадить. Що ж ви, пане, тепер робитимете?