Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

— За кого мене маєш, за ідіотку? Щоб ти переїхав ще й мене?

Гавел умостився в фотелі й витріщився на мене з виразом обличчя, де сторопіння мішалося з подивом, глумом і злостивістю.

— Ти часом не схибнулася? З головою все гаразд? — запитав він нарешті турботливо.

Я промовчала. Гавел вів наступ далі.

— Слухай-но. Говори по-людському. Ти справді бачила мій «пежо»?

— Бачила.

— Де? І як це було?

Я стримано розповіла про наїзд і додала, що знаю про його тверде алібі на той вечір. Гавел слухав, зсунувши брови.

— Який же він сучий син, — з серцем кинув він, певно, виразно уявляючи конкретну постать того сучого сина. — А я, капустяна голова, не відібрав у нього ключа від гаража! Хоча мені й на гадку не спадало, що він може підвезти мені такого воза.

— Хто?

— Таж Франек. Отой механік. Кілька років тому він у мене працював і не взяв найменшого шурупчика. Я глибоко йому довіряв: віслюк я, та й годі. «Пежо» взагалі був несправний, я й не підозрював, що він його направив. Уявляєш собі? Полагодив стару машину і навіть словом не обмовився! І полагодив тільки через те, що заповзявся переїхати якусь каліку!

— По-твоєму, її переїхав Франек?

— Де пак! Не він! Він її комусь позичив. Навіть не позичив, просто залишив комусь ключа. Якби я тільки знав, де він, я б йому!.. Звідки ти взяла, що то був я?

— Як то звідки? Я впізнала твою машину, а крім того, хтось хотів переїхати не стареньку бабусю, а Баську!

— Що?!!

— Баську. Саме Баську.

Гавел залупав очима. Далебі, він мав такий вигляд, наче думка про вбивство Баськи була для нього найфантастичнішою у світі. В голові мені почало трохи розвиднятися.

— А на ’кий біс я мав би вбивати Баську? — зачудовано спитав він.

Щодо вбивства Дуткевича я вже мала свою версію, тож Гавел тут відпадав.

Якщо Дуткевича вбив не він, то мотив усунення Баськи як свідка теж відпадав сам собою. Залишався тільки мотив помсти.

— З помсти, — натхненно заявила я. — Ти викрив махінації з валютою й ошалів з люті.

— Які махінації з валютою?

— Не прикидайся дурником, я все знаю. У тебе з-під носа вихоплено всі гроші, що були на рахунку в Швеції. Адріанампоінімеріана. Ти міг розлютитись і запалитися жадобою помсти.

Гавел не переставав тупо дивитися на мене. У виразі його обличчя почала брати гору веселість.

— Дідько б її вхопив, усе тобі вибовкала… Кажеш, вихоплено з-під носа валюту? Пізно вона кинулася, я вже встиг забрати все своє! А вони гадали, що обкрутять мене круг пальця! Хи-хи!..

Я була трохи спантеличена. Вони ж бо одержали все, що вислали, рахунок збігається.

— Може, ти щось наплутав?

— Я наплутав? Ти що, маєш справу з дурнем? Слухай мене уважно. Попереджаю: я балакаю з тобою віч-на-віч, і коли що — все заперечуватиму. Адже свідка ти не маєш… Хи-хи! І ти мені серйозно кажеш, що я хотів розмазати Баську по асфальту, бо вона хотіла відібрати мою частину? Хи-хи-хи!!!

— Не по асфальту, а по путівцю…

— О, здохнути можна! Хи-хи! Яка-бо ти дурна! Такого ідіотства я не зробив би зроду! До слова, мені теж невтямки, яким дивом так зросла їхня валюта, та що моєї частини вони не одержали, то це напевно! Хи-хи!!!

Тепер мені вже зовсім забило памороки. Я облишила грошові підрахунки, зрозумівши, що зараз цієї справи не розв’яжу. Тут, мабуть, не обійшлося без дива — не інакше. Я перейшла до Франека. Про нього Гавел не бажав нічого говорити.

— Я сном-духом не знаю ні про які напади, що це в біса за «напасник», де ти його доп’яла? Бійся Бога! Це тобі наснилося — не інакше!

— А твій «пежо»? Хтось же його таки взяв? Ти сидів удома крячкою і нічого не знав, нічого не чув? Ти що, глуха тетеря?

— Та ні. Сам не знаю, як це зрозуміти. Я нічого не чув за телевізорним галдиканням — гармидер був страшенний. Мотор у «пежо» дуже тихий, і я міг не чути. Виїзд із гаража у мене з другого боку. Але я бачив якогось халамидника, коли одвихнувся на кухню, тільки це було раніше, о п’ятій годині чи десь так. Я звернув на нього увагу, бо він опинився під брамою, п’яний як зюзя, я навіть подумав, чи не настрахати його «мерседесом», але було ліньки.

— А де стояв «мерседес»?

— Надворі, під вікнами. Іноді так не хочеться відчиняти ту браму, хай вона западеться!

— А який був на вигляд той п’яндига?

— Не влаштовуй ще й ти мені допиту, твоя міліція мене вже запитувала, сто разів повторювати абощо?

— А я не повторила тобі геть усього про наїзд?

— Ну, добре, наставляй вуха! П’яндига як п’яндига. Я пригадав його собі на допиті. Білявий, хай йому чорт, хи-хи! Елегантний, вузенькі галанці і червоний шарф…